— Мені сюди, — сказав він. — Я далебі щиро засмучений, містере Блек, що не можу бути вам корисним.
Голос його переконав мене в щирості. Лагідні карі очі зупинились на мені з глибоким співчуттям. Він уклонився і пішов дорогою до села, не промовивши більше ні слова.
Хвилину чи більше я стояв непорушно і спостерігав, як він віддалявся, несучи з собою те, що я вважав можливою розгадкою, якої я так шукав. Пройшовши деяку відстань, він оглянувся. Побачивши мене все ще на тому ж місці, де ми розлучились, він зупинився, ніби запитуючи себе, чи не бажаю я поговорити з ним ще. У мене часу не було думати про своє власне становище і про те, що я втрачаю нагоду, яка може зробити важливий поворот у моєму житті, — і все тільки з тієї причини, що не можу поступитися своїм самолюбством! Я встиг спочатку покликати його назад, а потім уже почав думати. Сильно підозрюю, що на світі нема людини, необачнішої за мене. Я покликав його назад, а потім сказав собі: «Тепер уже нікуди подітись. Я мушу розповісти йому всю правду».
Він відразу ж повернувся назад. Я пішов йому назустріч.
— Містере Дженнінгс, — почав я, — я з вами був не зовсім відвертий. Інтерес до втраченої згадки містера Кенді у мене не зв'язаний з розшуками Місячного каменя. Причиною мого приїзду в Йоркшір є важливе особисте питання. Щоб виправдати неповну відвертість з вами у цій справі, можу сказати тільки одне. Важко, вельми важко пояснити будь-кому моє становище.
Езра Дженнінгс глянув на мене, знітившись уперше відтоді, як ми почали з ним говорити.
— Я не маю права, містере Блек, і бажання, — промовив він, — втручатися у ваші приватні справи. Дозвольте мені, зі свого боку, вибачитись у тому, що я, абсолютно не підозрюючи цього, піддав вас неприємному випробуванню.
— Ви маєте повне право ставити умови, на яких вважаєте можливим розповісти мені те, що почули біля ліжка містера Кенді, — заперечив я. — Я розумію й ціную благородство, яке вами керує. Як я можу сподіватись від вас довір'я, якщо я сам відмовлятиму вам у ньому? Ви повинні знати, і ви знатимете, чому мені так важливо встановити, що саме хотів мені казати містер Кенді. Коли виявиться, що я помилився у своїх сподіваннях і ви не зможете допомогти мені, довідавшись про справжню причину моїх розшуків, я покладусь на вашу чесність, щоб ви зберегли мою таємницю; щось говорить мені, що довір'я моє не буде обманутим.
— Зупиніться, містере Блек! Я повинен сказати кілька слів, перш ніж дозволю вам продовжувати.
Я здивовано подивився на нього. Мабуть, жорстоке душевне страждання раптом оволоділо ним і потрясло його до глибини душі. Циганський колір його обличчя змінився смертельно-сіруватою блідістю; його очі раптом заблищали диким блиском; голос понизився і зазвучав суворою рішучістю, яку я почув від нього вперше. Приховані в цій людині сили (важко було сказати в ту хвилину, на що вони були спрямовані — на добро чи на зло) виявились переді мною несподівано як спалах блискавки.
— Перш ніж ви мені виявите будь-яке довір'я, — казав він далі, — вам треба знати, і ви знатимете, за яких обставин найняли мене в дім містера Кенді. Це не займе багато часу. Я не збираюся, сер, розповідати «історію свого життя», як кажуть, будь-кому. Вона помре разом зі мною. Все, що я прошу, це дозволити розповісти вам те, про що я повідомив містера Кенді. Якщо, вислухавши мене, ви не передумаєте з приводу того, що хотіли мені сказати, тоді я весь у вашому розпорядженні. Чи не пройти нам трохи далі?
Вираз невимовного болю на його обличчі примусив мене замовкнути. Я жестом відповів на його запитання, і ми пішли далі.
Пройшовши кілька сот ярдів, Езра Дженнінгс зупинився біля отвору в стіні з необтесаного каменю, яка відділяла в цьому місці болото від дороги.
— Чи не хочете трохи відпочити, містере Блек? — запитав він.— Я вже не той, ким був раніше, і є речі, котрі глибоко вражають мене.
Я, звичайно, погодився. Він пішов уперед через отвір у стіні на порослий вереском лужок, який облямовували з боку дороги кущі й хирляві дерева; з другого боку звідси відкривалась велична картина розлогого й пустинного простору бурих степів. За останні півгодини небо захмарилося. Світло стало похмуре, обрій огорнули тумани. Прекрасне лице природи зустріло нас лагідно, тихо, з погаслими барвами — і без найменшої усмішки.
Ми мовчки сіли. Езра Дженнінгс, поклавши біля себе капелюх, провів рукою по лобі з очевидною втомою, провів і по незвичайному своєму волоссю, чорному й сивому впереміж. Він відкинув від себе свій маленький букет польових квітів таким рухом, ніби зв'язані з ним спогади зараз завдавали йому страждання.
— Містере Блек, — сказав він раптом, — ви в поганому товаристві нині. Тягар жахливого звинувачення лежав на мені багато років. Я скажу вам найгірше. Перед вами людина, життя якої поламане, а добре ім'я безслідно зникло.
Я хотів було перервати його. Та він зупинив мене.
