— Ви, либонь, чули, дозволю собі сказати, про початкову причину хвороби містера Кенді? — заговорив він знову. — Цілу ніч після званого обіду леді Веріндер лив дощ. Мій патрон їхав додому у відкритому кабріолеті і промок до кісток. А вдома його чекав посланець від хворого, який прохав негайно приїхати; і, на своє нещастя, лікар одразу ж поїхав до пацієнта, навіть не переодягнувшись. Я сам затримався цієї ночі біля хворого, на певній відстані від Фрізінголла. Коли я повернувся на другий ранок, мене вже чекав біля дверей переляканий конюх містера Кенді й відразу ж повів мене в кімнату свого хазяїна. За цей час біда вже сталася; хвороба вступила в свої права.
— Хворобу мені описали в загальних словах як лихоманку, — сказав я.
— Я не можу нічого додати, аби визначити її точніше, — відповів Езра Дженнінгс. — Від початку й до кінця лихоманка не набирала будь-якої певної форми. Я послав за двома медиками, приятелями містера Кенді, щоб узнати їхню думку про хворобу. Вони погодилися зі мною, що вона серйозна, але щодо лікування наші погляди різко розійшлися. Ми робили зовсім різні висновки на підставі пульсу хворого. Прискорений пульс змушував обох лікарів наполягати на лікуванні жарознижуючим, як єдиним, що було потрібне. Я ж із свого боку, визнаючи, що пульс прискорений, вказував на страшенну слабкість хворого як на ознаку виснаженого організму, а значить, і на необхідність вдатись до збуджуючих засобів. Обидва лікарі були такої думки, що треба посадити хворого на кашу, лимонад, ячмінний відвар і так далі. А я був за те, аби дати йому шампанського чи коньяку, аміаку і хініну. Серйозні розходження в поглядах, як бачите, розходження між двома медиками, які здобули загальну повагу в окрузі, і незнайомим, який був тільки помічником лікаря! В перші дні мені нічого не лишалось робити, як підкорятися волі людей, котрі стояли вище за мене; а здоров'я хворого тим часом ставало дедалі гіршим. Я вирішив удруге спробувати вказати на чітке, безсумнівно чітке свідчення пульсу. Швидкість його не зменшувалась, а слабкість зростала. Лікарі образились за мою настирливість. Вони сказали:
— Містере Дженнінгс, або ми лікуємо хворого, або ви. Вибирайте.
— Джентльмени, — відповів я. — Дайте мені п'ять хвилин подумати, і ви на своє чітке запитання дістанете чітку відповідь.
Коли призначений час настав, я прийняв рішення.
— Ви категорично відмовляєтесь спробувати лікування збуджуючими засобами? — запитав я.
Вони відмовились у кількох словах.
— Тоді, джентльмени, я маю намір негайно приступити до цього.
— Приступайте, містере Дженнінгс, а ми відразу ж відмовляємось від дальшого лікування.
Я послав у льох по пляшку шампанського і своєю власною рукою дав хворому добрих півсклянки випити. Обидва лікарі мовчки взяли свої капелюхи й пішли...
— Ви взяли на себе велику відповідальність, — зауважив я. — Коли б я був на вашому місці, боюсь, що спробував би уникнути її.
