— Коли б ви були на моєму місці, містере Блек, ви б згадали, що містер Кенді взяв вас до себе в дім за обставин, які зробили вас його боржником на все життя. На моєму місці ви, побачивши, що сили його падають і падають, наважилися б скоріше ризикувати всім, ніж дати померти на своїх очах єдиній людині на світі, яка підтримала вас. Не думайте, що я не усвідомлював жахливого становища, в яке поставив себе! Були хвилини, коли я відчував усю гіркоту своєї самотності й страшної відповідальності, яка лежала на мені. Коли б я був щасливою людиною, коли б я прожив квітуче життя, я певен, що звалився б під тягарем обов'язку, який взяв на себе. Але в мене не було щасливого минулого, на яке я міг би оглянутися, не було в минулому спокою, якому я міг би протиставити теперішні мої турботи й тяжку невідомість, — і я мужньо дотримувався свого рішення. Я вибирав повний час у середині дня, коли моєму пацієнтові трохи кращало, для того, аби відпочити. Весь інший час доби я не відходив від його ліжка, поки життя його було в небезпеці. Перед заходом сонця, як завжди буває в таких випадках, починалося звичайне при лихоманці марення. Воно тривало з перервами майже всю ніч і стихало в небезпечні години ранку — від другої до п'ятої, коли життєві сили навіть найздоровіших найбільше знижуються. У такі години смерть пожинає найбагатші людські жнива. Тоді я ставав на герць із смертю, відвойовуючи у неї хворого, котрий лежав на смертному ложі. Я жодного разу не ухилився від лікування моїм методом, заради якого ризикував собою. Коли вино переставало діяти, я давав коньяк. А коли інші збуджуючі засоби втрачали свою дію, я подвоював дози. Після тривалої невідомості (яку, сподіваюсь, бог ніколи в житті більше не пошле мені) настав день, коли дуже частий пульс поступово ставав рідшим і ритмічнішим; і, ще краще, настала зміна в битті — безпомилкова зміна, що вказувала на видужання хворого.
Він сказав це таким же спокійним і природним голосом, яким говорив і перед цим. Голос і манера його від початку й до кінця свідчили про його особливу, майже хворобливу турботу про те, щоб ні в якому разі не викликати мого співчуття до себе.
— Ви можете запитати мене, нащо я докучаю вам цими деталями, — сказав він далі. — Це єдиний шлях, містере Блек, який, мені здається, придатний, аби підготувати вас до того, що я маю сказати далі. Тепер ви точно знаєте моє становище під час хвороби містера Кенді, тому ви легше зрозумієте, як гостро я потребував тоді чогось такого, що змогло б дати мені деяке душевне полегшення. Кілька років тому у вільні години я почав писати книгу, присвячену моїм побратимам по професії, — книгу про складну й важку проблему захворювання мозку й нервової системи. Моя книга далебі ніколи не буде закінчена і, цілком зрозуміло, ніколи не буде видана, і все ж вона була мені другом у довгі години самотності; вона ж допомогла мені скоротати час — час болісного чекання і нічого більше — біля ліжка містера Кенді. Я, здасться, говорив вам, що в нього було марення? Я назвав навіть час, коли воно починалося?
— Так.
— Так от я саме дійшов тоді у своїй книзі до розділу, присвяченого маренню такого роду. Не буду викладати вам детально свою теорію з цього питання; обмежусь лише тим, що являє для вас інтерес у даному разі. Я неодноразово сумнівався, практикуючи, а чи не можна зробити висновок, що під час марення втрата здатності зв'язно говорити доводить до втрати здатності послідовно мислити. Хвороба бідного містера Кенді давала мені можливість вияснити свої сумніви, перевірити їх. Я володію стенографією і легко міг записувати уривчасті фрази хворого точнісінько так, як він їх вимовляв. Тепер ви розумієте, містере Блек, до чого я все це веду нарешті?
Я добре бачив усе і ждав з нетерпінням, затамувавши подих, що він скаже далі.
