Зараз ми збираємось обідати саме в той час, коли було подано обід у день народження торік. У даному разі моя мета суто медична. Лауданум повинен мати процес травлення якнайближчий до того, який він мав минулого року.
Через деякий час після обіду я збираюсь почати розмову цілком звичайним тоном про алмаз і про змову індусів, що мають на меті викрасти його. А коли спрямую думки містера Блека на цей предмет, я зроблю все, що від мене залежить, перед тим, як настане час дати йому потрібну дозу опіуму.
Хвилин десять тому я вибрав момент, коли Беттередж не був зайнятий, і сказав йому, що я хотів зробити. Без найменшого заперечення, навіть не думаючи діставати свою записну книжку, він повів мене (на кожному кроці звільняючи мені дорогу) в нижню кімнату, де зберігалась аптечка.
Я знайшов пляшку, старанно закупорену скляним корком і зав'язану поверх шматком шкіри. В пляшці, як я й думав, був звичайний лауданум. Побачивши, що пляшка була повна, я вирішив використати цей препарат, а не ті дві дози опіуму, якими постарався запастись на всякий випадок.
Певну трудність являло питання, яку кількість ліків я мав дати. Я обміркував його й вирішив посилити дозу.
Записки мої підтверджують, що містер Кенді дав тільки двадцять п'ять гранів. Це невелика доза для наслідків, які викликає опіум, навіть для такої сприйнятливої натури, як містер Блек. На мою думку, цілком можливо, що містер Кенді дав більше, ніж збирався дати, знаючи, як він любить добре пообідати, і беручи до уваги, що лауданум він міряв після званого обіду. Як би там не було, я вирішив збільшити дозу до сорока гранів. До того ж містер Блек знає, що йому доведеться прийняти лауданум, а це, з погляду фізіології, рівнозначно певній протидії, котра (незалежно від його бажання) виробляється в ньому. Якщо я не помиляюсь, потреба в більшій дозі незаперечна для того, аби повторити наслідки, викликані минулого року меншим прийомом.
Коли було близько дев'ятої години, я умовив містера Блека піти зі мною в спальню, сказавши йому, що мені хотілося б, щоб він востаннє оглянув кімнату й остаточно переконався, що там відновлено попередню обстановку. Я заздалегідь домовився з Беттереджем, аби кімнату для містера Бреффа відвели поруч із спальнею містера Блека і щоб, коли він приїде, мені постукали в двері. Через п'ять хвилин після того, як годинник у передпокої пробив дев'ять, я почув стук у двері і, негайно вийшовши, зустрів у коридорі містера Бреффа.
Моя зовнішність, як і завжди, не справила хорошого враження. В очах містера Бреффа досить ясно було видно недовір'я до мене. Та я вже знав, яке враження справляю на незнайомих людей, і тому без вагань сказав йому те, що хотів сказати, перш ніж стряпчий зайшов до кімнати містера Блека.
— Ви приїхали сюди, гадаю, у товаристві місіс Меррідью і міс Веріндер? — запитав я.
— Так, — досить сухо відповів містер Брефф.
— Міс Веріндер, мабуть, повідомила вас про моє бажання, аби її присутність у домі, — звичайно, і присутність місіс Меррідью також, — залишалась у секреті для містера Блека, поки мій експеримент над ним не буде зроблено?
— Я знаю, що мені треба держати свій язик за зубами, сер! — з нетерпінням сказав містер Брефф. — Маючи звичку мовчати про безумство людського роду взагалі, я готовий не розкривати рота і в даному разі. Ви задоволені цим?
Я вклонився і дав можливість Беттереджу провести гостя у відведену для нього кімнату. Виходячи, Беттередж кинув на мене такий погляд, який зрозумілий був без слів: «Ви маєте непрошеного гостя, містере Дженнінгс, і ім'я йому — Брефф!»
Тепер мені лишалось витримати зустріч із двома дамами. Я спустився східцями — трохи схвильований, признаюсь, — і пішов до вітальні міс Веріндер.
Дружина садівника (їй доручили подбав, аби дамам було зручно) зустріла мене в коридорі першого поверху. Ця чудова жінка виявляє мені надмірну люб'язність, яка, очевидно, є наслідком непереборного страху. Тільки-но до неї заговорю, вона витріщує очі, тремтить і присідає. У відповідь на моє запитання, де міс Веріндер, вона вирячила очі, затремтіла і, без сумніву, присіла б, якби міс Веріндер сама не перервала цієї церемонії, несподівано відчинивши двері своєї вітальні.
— Ви містер Дженнінгс? — запитала вона.
Перш ніж я встиг відповісти, вона, нетерпляче бажаючи поговорити зі мною, вийшла в коридор. Ми зустрілись біля підставки гасової лампи, світло якої падало на нас. Глянувши на мене, міс Веріндер зупинилась у нерішучості, але відразу опанувала себе, трохи почервоніла, а потім з чарівною відвертістю простягнула мені руку.
— Я не можу вважати вас сторонньою людиною, містере Дженнінгс, — сказала вона. — О, коли б ви тільки знали, яке щастя приносили мені ваші листи!
