Місіс Меррідью висловлює шанування і не претендує зрозуміти предмет, про який я листуюся з міс Веріндер, в його науковому значенні. Проте з погляду громадського значення вона відчуває за собою право висловити свою думку. Либонь, мені невідомо, гадає місіс Меррідью, що міс Веріндер усього тільки дев'ятнадцять років. Дозволити молодій дівчині такого віку бути присутньою (без солідної компаньйонки) в домі, повному мужчин, які займатимуться медичним експериментом, є порушенням пристойності, яке місіс Меррідью взяти на себе не може. Якщо справа вимагає цього, вона вважає своїм обов'язком, жертвуючи своїми власними вигодами, поїхати з міс Веріндер в Йоркшір. За даних обставин вона насмілюється просити, аби я добре продумав усе, бо міс Веріндер відмовляється керуватись будь-чиїми думками, крім моїх. Можливо, її присутність не така потрібна, і одне моє слово в даному випадку звільнило б місіс Меррідью й мене від досить-таки неприємної відповідальності.
У перекладі на звичайну мову ці ввічливі умовності означають, як я розумію, що місіс Меррідью страшенно боїться думки світу. На своє нещастя, вона звернулась до такої людини, котра найменше поважає цю думку. Я не розчарую міс Веріндер, я не відкладатиму спроби примирити молодят, які люблять одне одного і які так довго були розлучені. Якщо ж перекласти ці прості вислови на мову ввічливих умовностей, то смисл буде такий: містер Дженнінгс висловлює своє шанування місіс Меррідью і шкодує, що нічого не може більше зробити в цій справі.
Містер Блек почуває себе сьогодні вранці по-старому. Ми вирішили не заважати Беттереджу і сьогодні ще не заходили в будинок міс Веріндер. Завтра у нас доволі часу, щоб зробити наш перший огляд.
Сьогодні вранці по дорозі в будинок він порадився зі мною з деякою нерішучістю й нервовим нетерпінням з приводу листа (пересланого йому з Лондона), який він одержав від детектива Каффа.
Сищик пише з Ірландії. Він повідомляє, що одержав (від своєї економки) візитну картку з запискою на ній, яку містер Блек залишив у нього в домі поблизу Доркінга, і повідомляє його, що повернеться в Англію через тиждень, а може, й раніше. А поки що він просить містера Блека бути таким люб'язним і пояснити йому, з якого приводу він хоче говорити з ним про Місячний камінь. Якщо містер Блек може переконати його, що він припустився серйозної помилки під час слідства минулого року, він вважатиме своїм обов'язком (після щедрої винагороди, одержаної від покійної леді Веріндер) віддати себе в розпорядження цього джентльмена. А якщо ні, він просить дозволу залишитись своєму відлюдді, серед мирної втіхи сільського життя. Прочитавши листа, я, не вагаючись, порадив містерові Блеку повідомити Каффа про все, що сталося після припинення слідства в минулому році, і нехай він сам робить висновок на підставі ясних фактів.
Подумавши трохи, я порадив також запросити сержанта Каффа бути присутнім під час досліду, якщо він устигне повернутися в Англію на той час. Він, у всякому разі, був би цінним свідком, і, якщо буде доведено помилковість мого твердження, що алмаз захований у кімнаті містера Блека, його порада могла б бути вельми важливою для дальших кроків, які будуть поза межами мого контролю. Ця остання думка, либонь, примусила містера Блека прийняти рішення. Він пообіцяв послухатися моєї поради.
Коли ми під'їжджали до дому міс Веріндер, стук молотка оповістив нас, що там робота йшла на повний хід.
Беттередж, одягнувши з цієї нагоди червоний рибальський ковпак і зелений байковий фартух, зустрів нас у передпокої. Побачивши мене, він видобув записну книжку й олівець і уперто наполягав на тому, аби записати все те, що я йому говоритиму. Де ми не були, скрізь бачили, що робота, як і передбачав містер Блек, просувалась так швидко й так розумно, що кращого й бажати не можна. Але у внутрішньому залі і в кімнаті міс Веріндер багато чого ще треба було зробити. Все це викликало сумнів, чи буде готовий будинок для нас на кінець тижня.
Привітавши Беттереджа з досягнутими успіхами (він наполегливо старався записати все, як тільки я починав говорити, відмовляючись водночас звертати будь-яку увагу на слова містера Блека) і пообіцявши знову прийти подивитись через день або два, ми вже зібрались були вийти з дому чорним ходом. Але перш ніж ми вийшли з нижнього коридора, мене зупинив Беттередж, коли ми саме проходили повз двері його кімнати.
— Чи можу я сказати вам кілька слів наодинці? — запитав він таємничим шепотом.
Я, певна річ, погодився. Містер Блек вийшов, аби почекати мене в саду, а я пройшов з Беттереджем в його кімнату. Я був упевнений, що почую прохання про якісь нові поступки, подібні до тих, що вже були зроблені щодо опудала мишоїда й купідонового крила. Але, на моє превелике здивування, Беттередж таємниче взяв мене обіруч і задав мені надзвичайно дивне запитання:
— Містере Дженнінгс, ви знайомі з «Робінзоном Крузо»?
