Перша його дія, коли він почав рухатись, була зовсім не та, яку він зробив після першого прийому лаудануму. Він поставив свічку на стіл і зробив кілька кроків у кінець кімнати. Там стояв диван. Він важко сперся на його спинку лівою рукою, потім випростався й знову повернувся на середину кімнати. Тепер мені було видно його очі. Вони стали тьмяними, віки обважніли; блиск зіниць швидко зникав.
Напруження цієї хвилини дуже позначилось на нервах міс Веріндер. Вона зробила кілька кроків і знову зупинилась. Містер Брефф і Беттередж уперше глянули на мене з-за дверей. Передчуття розчарування оволоділо ними так само, як і мною.
Все ж, поки він стояв посеред кімнати, надія ще жевріла. Ми ждали з величезним нетерпінням, що ж буде далі.
Те, що сталось потім, вирішило все. Фальшивий алмаз випав з його рук.
Кришталь упав на підлогу коло дверей і залишився лежати у всіх на очах. Містер Блек не зробив ніякого зусилля, аби підняти його; подивився на нього затуманеним зором, і раптом голова Блека опустилась на груди. Він похитнувся, випростався на якусь мить, непевними кроками попрямував до дивана і сів. Зробив останнє зусилля над собою, спробував встати — і знову опустився на диван. Голова його упала на подушки. Було двадцять п'ять хвилин на другу. Не встиг я заховати свій годинник назад у кишеню, як він уже спав.
Усе було закінчено. Тепер він був під болезаспокійливим впливом опіуму; експеримент закінчився.
Я ввійшов у кімнату і сказав містерові Бреффу та Беттереджу, що вони можуть іти за мною. Тепер уже нічого було боятись потривожити його. Ми могли вільно рухатись і розмовляти.
— Перше, що треба вирішити, — сказав я, — це питання, що нам тепер робити з ним. Він, либонь, проспить принаймні шість чи сім годин. Нести його назад у спальню далекувато. Коли б я був молодшим, я впорався б із цим сам. Але зараз у мене здоров'я й сили не ті, що були раніше, — боюсь, що доведеться просити вас допомогти мені.
Ще не встигли вони відповісти, як мене тихо покликала міс Веріндер. Вона зустріла мене у дверях своєї спальні з легкою шаллю й покривалом зі свого ліжка в руках.
— Ви будете біля нього, поки він спить? — запитала вона.
— Так. Я не впевнений у дії опіуму на нього і тому не хочу залишати його одного.
Вона подала мені шаль і покривало.
— Навіщо його турбувати? — шепнула вона. — Постеліть йому на дивані. А я зачиню двері й залишусь у своїй кімнаті.
Так, справді, було найпростіше і безпечніше примістити його на ніч. Я передав цю пропозицію містерові Бреффу й Беттереджу, й вони обидва схвалили її. За якихось п'ять хвилин я зручно влаштував його на дивані, легенько вкривши шаллю й покривалом. Міс Веріндер побажала нам на добраніч і зачинила за собою двері. Я запропонував усім нам трьом сісти за стіл, що стояв посеред кімнати, на якому все ще горіла свічка й лежало письмове приладдя.
— До того, як ми розійдемось, — почав я, — мені треба сказати вам кілька слів про проведений мною сьогодні дослід. З його допомогою необхідно було з'ясувати два моменти. По-перше, довести, що містер Блек минулого року зайшов у цю кімнату і взяв Місячний камінь підсвідомо й мимоволі під впливом опіуму. Після того, що ви побачили, ви тепер у цьому переконані?
Обидва відповіли ствердно, без найменшого вагання.
— По-друге, — вів далі я, — потрібно було довідатись, куди він подів Місячний камінь у ніч після дня народження міс Веріндер, коли перед її очима вийшов з вітальні з алмазом у руках. Досягнення цієї мети, певна річ, цілком залежало від того, наскільки точно він повторить усі свої дії, які робив торік. Йому не вдалося зробити це, і мети експерименту, таким чином, не досягнуто. Не можу сказати, щоб я не був розчарований цим результатом, але я можу чесно сказати, що я не здивований ним. Я з самого початку говорив містерові Блеку, що наш повний успіх у цій справі залежить від точного відтворення його торішнього фізичного й морального стану, і попередив його, що досягти цього майже неможливо. Нам пощастило тільки частково відтворити торішні умови, і дослід удався внаслідок цього лише частково. Можливо, я дав йому надто велику дозу лаудануму. Та мені здається, що перша причина, про яку я говорив, є справжньою причиною, якій ми повинні завдячувати і нашу невдачу, і наш успіх.
Сказавши це, я поклав перед містером Бреффом письмове приладдя й запитав його, чи не заперечував би він викласти на папері все, що бачив, і підписати це, перш ніж ми розстанемось на ніч. Він відразу ж узяв перо й написав звіт із звичкою ділової людини.
— Цим самим, — сказав він, підписуючи звіт, — я певною мірою спокутую те, що сталося між нами вчора ввечері. Прошу пробачення, містере Дженнінгс, за недовір'я до вас. Ви зробили Френклінові Блеку неоціненну послугу. Висловлюючись нашою юридичною мовою, ви виграли справу.
Вибачення Беттереджа було вельми характерним для нього.
