Хвала богові за його милосердя! Я побачив трохи сонячного сяйва, — я був щасливий.
Додам зі свого боку декілька слів, щоб доповнити розповідь, яка міститься в щоденнику Езри Дженнінгса.
Про себе я можу тільки сказати, що прокинувся вранці двадцять шостого, нічого не підозрюючи про те, що я говорив або робив під впливом опіуму, з тієї хвилини, коли діяння його оволоділо мною, і до того часу, коли розплющив очі у вітальні Речел.
Про те, що сталося після мого пробудження, не вважаю себе вправі давати докладний звіт. Обмежуючись тільки результатами, повинен сказати, що Речел і я зрозуміли одне одного перше, ніж ми обмінялись кількома словами. І я, і Речел відмовляємось пояснити, чому примирення наше було таким швидким. Добродії й добродійки, пригадайте той час, коли ви гаряче любили, і ви взнаєте, що трапилось після того, як Езра Дженнінгс зачинив двері вітальні, — взнаєте так само, як і я.
Але я не від того, щоб додати, що нас, напевне, застукала б місіс Меррідью, якби не цілковите самовладання Речел. Вона почула шелест плаття поважної дами в коридорі й вибігла їй назустріч. Я чув, як місіс Меррідью сказала: «Що трапилось?», і відповідь Речел: «Вибух!» Місіс Меррідью відразу ж дозволила взяти себе за руку й повести в сад, подалі від потрясіння, яке мало відбутись. Повертаючись у дім, вона зустріла мене в холі і сказала, що надзвичайно здивована величезними успіхами науки з того часу, як вона вчилася в школі.
— Вибухи, містере Блек, тепер порівняно тихші, ніж вони були раніше. Запевняю вас, я в саду майже не чула вибуху, зробленого містером Дженнінгсом. І запаху нема, принаймні зараз, коли ми повернулися в будинок. Я далебі повинна вибачитись перед нашим другом-медиком. Справедливість вимагає сказати, що він влаштував це чудово.
Отож, перемігши Беттереджа й містера Бреффа, Езра Дженнінгс покорив і саму місіс Меррідью. А взагалі, скільки ще невисловлених великодушних почуттів є на світі!
За сніданком містер Брефф не крився, чому він хоче, щоб я поїхав з ним у Лондон вранішнім поїздом. Стеження біля банку й результат, якого можна було сподіватись, викликали таку нездоланну цікавість у Речел, що вона негайно вирішила — якщо місіс Меррідью не заперечуватиме, — їхати з нами в Лондон, щоб одержати перші ж новини про події.
Місіс Меррідью, як виявилось, була зговірливою і поблажливою після справді делікатного способу, яким було зроблено вибух, і Беттереджа повідомили, що ми всі четверо повертаємось назад вранішнім поїздом. Я сподівався, що він проситиме дозволу їхати разом з нами. Але Речел розсудливо дала вірному старому слузі цікаве заняття. Йому доручили закінчити умеблювання будинку, і він був занадто захоплений своїми службовими обов'язками, щоб ним оволоділа «розшукна лихоманка», яка могла б оволодіти ним за інших обставин.
Єдине, про що ми жалкували, від'їжджаючи в Лондон, — це про необхідність розстатися швидше, ніж хотілося б нам, з Езрою Дженнінгсом. Його неможливо було умовити їхати з нами. Я міг тільки обіцяти йому писати, а Речел могла наполягати, щоб він заходив до неї, коли вона повернеться в Йоркшір. Ми твердо сподівались побачитися з ним через кілька місяців, — і все ж було щось глибоко сумне для нас у тому, як наш найкращий і найдорожчий друг залишився самотньо стояти на платформі станції, коли поїзд рушив.
Не встигли ми приїхати в Лондон, як до містера Бреффа підійшов на вокзалі хлопчик у курточці і стареньких штанях з чорного сукна, який звертав на себе увагу надзвичайною балухатістю. Очі далеко виступали і так вільно оберталися, що ви мимоволі дивувались, як вони ще тримаються в своїх орбітах. Вислухавши хлопчика, містер Брефф попросив вибачення у дам за те, що ми не зможемо супроводити їх до Портлендської площі. Я ледве встиг пообіцяти Речел повернутися й розповісти про все, що трапилось, як містер Брефф схопив мене за руку й поквапливо потягнув у кеб. Хлопчик з балухатими очима сів на козли біля візника, і ми поїхали на Ломбард-стріт.
— Новини з банку? — спитав я, коли ми рушили.
— Звістка про містера Люкера, — відповів містер Брефф. — Годину тому бачили, як він виїхав зі свого будинку в Лембеті, в кебі у супроводі двох чоловіків, в яких мої люди впізнали переодягнених полісменів. Якщо страх перед індусами змусив містера Люкера вжити запобіжних заходів, то висновок досить ясний. Він їде забирати з банку алмаз.
— А ми їдемо в банк подивитися, що з цього вийде?
— Так, або почути, що вийшло, якщо до нашого приїзду вже все буде скінчено. Ви звернули увагу на хлопчика — того, що сидить на козлах?
— Я звернув увагу на його очі.
Містер Брефф засміявся.
— У мене в конторі називають цього неборака «Гусберрі» (аґрус). Він служить у мене розсильним, і я хотів би, щоб на моїх клерків, які дали йому це прізвисько, можна було покластися так само, як на нього. Гусберрі один з найхитріших хлопчиків у Лондоні, містере Блек, незважаючи на його очі.
