Була без двадцяти хвилин п'ята година, коли ми під'їхали до банку на Ломбард-стріт. Відчиняючи двері кеба, Гусберрі допитливо подивився на свого хазяїна.
— Ти теж хочеш увійти? — лагідно спитав містер Брефф. — Ну, йди і не відходь від мене до дальших розпоряджень. Він спритний, мов блискавка, — шепнув мені містер Брефф. — Двох слів досить для Гусберрі там, де для іншого хлопчика потрібно було б двадцять.
Ми ввійшли в банк. У зовнішній конторі, з довгим прилавком, за яким сиділи касири, було людно: всі чекали своєї черги одержати або заплатити гроші до закриття банку о п'ятій годині.
Два чоловіки з натовпу підійшли до містера Бреффа, як тільки він увійшов.
— Ну? — спитав стряпчий. — Бачили його?
— Він пройшов тут повз нас півгодини тому, сер, у внутрішню контору.
— Він ще не виходив звідти?
— Ні, сер.
Містер Брефф обернувся до мене.
— Почекаймо, — сказав він.
Я почав розглядати людей, шукаючи поглядом індусів. Але їх ніде не було видно. Єдиний, хто скидався на індуса, був високий чоловік у лоцманському одязі і круглому капелюсі. Невже це один з них, переодягнений в морський одяг? Не може бути! Чоловік цей був вищий за індусів, а його обличчя, — там, де воно не було закрите кудлатою чорною бородою, — було принаймні вдвоє ширше за обличчя будь-кого з них.
— Напевно, у них тут є свій шпигун, — сказав містер Брефф, глянувши на смуглого моряка, — і можливо, що він і є той самий шпигун.
Не встиг він продовжити розмову, як його потихеньку смикнув за фалду сюртука хлопчик з аґрусовими очима. Містер Брефф глянув туди, куди дивився хлопчик.
— Цить! — сказав він. — Ось містер Люкер!
Із внутрішніх відділень банку вийшов лихвар, а за ним ще два сищики з його охорони.
— Не спускайте з нього очей, — шепнув містер Брефф. — Якщо він передасть кому-небудь алмаз, то передасть його тут.
Не помічаючи нікого з нас, містер Люкер повільно пробирався до дверей то в густому, то в рідіючому натовпі. Я ясно бачив, як рука його ворухнулась, коли він пройшов повз низеньку огрядну людину в пристойному темно-сірому костюмі. Людина ця трохи здригнулась і подивилась йому вслід. Містер Люкер повільно пробирався крізь натовп. Біля дверей сищики стали поруч нього. За всіма трьома йшов тепер один з двох клерків містера Бреффа, і я вже більше не бачив їх.
Я озирнувся на стряпчого, а потім кинув багатозначний погляд на людину в темно-сірому костюмі.
— Так, — шепнув мені містер Брефф, — я теж помітив це!
Він обернувся, відшукуючи свого другого клерка. Але його ніде не було. Озирнувся, шукаючи хлопчика. Але Гусберрі теж зник.
— Хай йому чорт! Що це означає? — сердито сказав містер Брефф. — Обидва залишили нас у той час, коли найбільше потрібні нам.
Настала черга чоловікові в темно-сірому костюмі зайняти місце біля прилавка. Він сплатив чек, одержав розписку й повернувся, щоб іти.
— Що ж тепер робити? — спитав містер Брефф. — Ми не можемо принизити себе до того, щоб іти слідом за ним.
— А я можу! — вихопилось у мене. — За десять тисяч фунтів я не спущу з очей цієї людини!
— В такому разі, — відповів містер Брефф, — я не спущу з очей
Чоловік у темно-сірому костюмі сів в омнібус, що йшов у західну частину Лондона. Ми сіли слідом за ним. Містер Брефф зберіг ще сліди юнацтва. Я точно це підтверджую: коли він сів у омнібус, він почервонів.
Чоловік у темно-сірому костюмі спинив омнібус і вийшов на Оксфорд-стріт. Ми знову пішли за ним слідом. Він зайшов у аптеку.
Містер Брефф здригнувся:
— Мій аптекар! — вигукнув він. — Боюся, що ми помилилися!
Ми ввійшли в аптеку. Містер Брефф по секрету обмінявся з господарем кількома словами і з дуже засмученим обличчям знову підійшов до мене.
— Це робить нам велику честь, — сказав він, узявши мене за руку й виводячи з аптеки. — Хоч це розрадить нас!
— Що саме робить нам честь? — спитав я.
— А те, містере Блек, що ми обидва найгірші сищики-аматори, які будь-коли займалися цією справою. Чоловік у темно-сірому костюмі служить в аптекаря тридцять років. Цього службовця послали в банк заплатити гроші по рахунку хазяїна, і він не має найменшого уявлення про Місячний камінь.
Я спитав, що тепер робити.
— Ходімте до мене в контору, — сказав містер Брефф. — Гусберрі і другий мій клерк, очевидно, переслідували когось іншого. Будемо сподіватися, що хоч вони не схиблять.
Коли ми приїхали до контори містера Бреффа, його другий клерк був уже там. Він чекав нас близько чверті години.
— Ну, — спитав містер Брефф, — які у вас новини?
— На превеликий жаль, сер, я зробив помилку. Я готовий заприсягтись, що бачив, як містер Люкер передав щось літньому джентльменові у світлому пальті. А цей джентльмен, як виявилося, сер, вельми шановний торговець залізними виробами в Істчіпі.
— Де Гусберрі? — спитав містер Брефф, не ремствуючи.
Клерк витріщив очі.
— Не знаю, сер. Я не бачив його з того часу, як вийшов з банку.
Містер Брефф відпустив його.
