Слово, сказане мною до речі, поставило правосуддя й Пенелопу в більш приємні стосунки. Запитання й відповіді пішли як по маслу, але в них не було нічого вартого уваги. Донька моя бачила, як міс Речел минулого вечора поклала алмаз у шухляду шафки. Вона ввійшла о восьмій годині ранку до міс Речел з чашкою чаю й побачила, що шухляда відчинена й порожня, і відразу ж зняла тривогу. На тому й скінчилося свідчення Пенелопи.
Далі інспектор попросив побачення з самою міс Речел. Пенелопа передала його просьбу крізь двері. Відповідь прийшла до нас тим же шляхом:
— Мені нема про що говорити з полісменом, я не можу нікого бачити.
Почувши таку відповідь, наш вельми досвідчений полісмен, здавалось, був здивований і ображений. Я пояснив йому, що наша панночка захворіла, і попросив його трохи почекати, щоб побачитися з нею пізніше. Після цього ми знову зійшли вниз і зустрілися в холі з містером Годфрі й містером Френкліном.
Обох джентльменів, що гостювали в нас, опитали: чи не можуть вони пролити яке-небудь світло на цю справу. Ніхто з них нічого не знав. А чи не чули вони підозрілих звуків минулої ночі? Нічого, крім шуму дощу, вони не чули. Можливо, я, не спавши довше за інших, що-небудь чув? Нічогісінько. Звільнившись від опиту, містер Френклін (як і раніше, вважаючи справу безнадійною) шепнув мені:
— Ця людина не дасть нам ніякої користі. Інспектор Сігрев — тюхтій.
А коли звільнився містер Годфрі, то шепнув мені:
— Очевидно, він знавець своєї справи. Беттередж, я вельми покладаюсь на нього.
Що голова, то й розум, як сказав якийсь стародавній мислитель задовго до мене.
Потім інспектор повернувся знову в будуар у супроводі мене й моєї доньки. Він хотів пересвідчитись, чи не переставляли протягом ночі меблі, — очевидно, його перший обшук щодо цього нічого не дав.
Поки ми нишпорили поміж стільцями й столами, двері спальні раптом відчинились. Відмовивши нам у побаченні, міс Речел, на наше здивування, сама вийшла до нас. Вона взяла зі стільця свій літній капелюшок і підійшла прямо до Пенелопи з таким запитанням:
— Містер Френклін Блек сьогодні вранці посилав вас до мене?
— Посилав, міс.
— Він хотів говорити зі мною, чи не так?
— Так, міс.
— А де він зараз?
Почувши голоси внизу, я виглянув з вікна й побачив обох джентльменів, що походжали по терасі. Відповідаючи за свою доньку, я сказав:
— Містер Френклін на терасі, міс.
Не кажучи більш ні слова, не звертаючи уваги на інспектора, який намагався було заговорити з нею, бліда як крейда і химерно замислена, вона вийшла з кімнати й попрямувала до кузенів на терасу.
Це було з мого боку неповажливо й непристойно, але я ніяк не міг утриматися, щоб не виглянути з вікна, коли міс Речел зустрілася з джентльменами. Вона підійшла до містера Френкліна, ніби не помічаючи містера Годфрі, який в цей час відійшов і залишив їх самих. Вона, мабуть, розмовляла з містером Френкліном досить енергійно. Розмова тривала недовго і (судячи з виразу обличчя, яке я розгледів з вікна) надзвичайно його вразила. В той час, як вони стояли удвох, на терасі з'явилась міледі. Міс Речел помітила її і, сказавши містерові Френкліну кілька слів на прощання, раптом повернулась і пішла до себе, перш ніж її мати встигла наблизитись до неї. Міледі була сама здивована, а коли побачила незвичайне здивування містера Френкліна, вона заговорила до нього. До них підійшов міс тер Годфрі і теж встряв у розмову. Містер Френклін походжав серед них, напевно, переказуючи їм, що сталося, бо вони, зробивши кілька кроків, разом спинились, наче прикипіли до місця, — так вразило їх почуте. Не встиг я все це помітити, як двері вітальні рвучко відчинились: це в свою спальню швидко пройшла міс Речел, збуджена й розгнівана; її очі люто блищали, і щоки палали від гніву. Інспектор знову спробував було звернутись до неї з запитанням. Вона обернулась до нього у дверях спальні.
— Я за вами не посилала! — несамовито закричала вона. — Мені ви не потрібні. Мій алмаз пропав. Ні вам, ні будь-кому іншому не вдасться знайти його!
З цими словами вона ввійшла в кімнату й хряснула дверима перед самим нашим носом. Пенелопа, що стояла найближче до дверей, почула, як вона заридала, залишившися знову на самоті.
«То шаленіє від гніву, то плаче, — що б це могло значити?»
