Я сказав інспекторові, що все це свідчить про те, як глибоко переживає міс Речел пропажу свого алмаза. Турбуючись про честь сім'ї, я з прикрістю бачив, що молода пані забулась навіть перед поліцейським офіцером, і вибачився перед ним, як тільки міг. Але в думках (і цього словами не скажеш) я був більше збентежений незвичайною мовою й поведінкою міс Речел. Беручи до уваги сказане нею у дверях спальні, я міг тільки зробити висновок, що вона була смертельно ображена прибуттям поліції і що здивування містера Френкліна на терасі викликане тим, що вона різко висловила йому (як людині, що покликала поліцію) свою думку про це. Якщо цей здогад був правильний, то чому ж, утративши свій алмаз, вона невдоволена присутністю саме тих людей, які мали відшукати його для неї? І звідки вона могла знати, що Місячний камінь ніколи не знайдеться?
За даних обставин марно було чекати, що хто-небудь з наших дасть відповідь на ці питання. Містер Френклін, мабуть, вважав нижчим своєї гідності повторити будь-кому зі слуг — навіть такому старому слузі, як я, — що сказала йому на терасі міс Речел. Містерові Годфрі як джентльменові й родичу містер Френклін, очевидно, відкрив свою таємницю, але з умовою, що той не розкаже її нікому. Міледі, безперечно, теж знала цю таємницю, і вона одна мала доступ до міс Речел, але вона відверто призналась, що не може нічого з нею вдіяти. «Ви мене з розуму звели своєю звісткою про зникнення алмаза», — оце і все, чого могла добитись від неї мати, незважаючи на всі свої старання.
Ну, ось маєте,— нам нічогісінько не відомо ні про міс Речел, ні про Місячний камінь. Щодо першого, міледі була безсила нам допомогти. Відносно другого (як ви незабаром побачите), містер Сігрев, старший поліцейський інспектор, швидко зайшов у безвихідь.
Обдивившись у будуарі всі меблі й нічого не знайшовши, наш досвідчений детектив звернувся до мене з запитанням: знали слуги чи ні, куди саме покладуть алмаз на ніч?
— По-перше, знав про це я, сер, — відповів я. — Самюель, лакей, теж знав: коли зайшла розмова про те, куди сховати на ніч алмаз, він був у передпокої. І моя донька знала, як вона вже вам сказала. Вона або Самюель могли згадати про це в розмові з іншими слугами, або слуги й самі могли почути цю розмову крізь бокові двері передпокою, які в цей час могли бути відчинені на чорні сходи. Як мені здається, всі в домі могли знати, де минулої ночі лежав алмаз.
Оскільки моя відповідь була занадто широким полем для підозрінь інспектора, він постарався звузити його, попросивши мене охарактеризувати слуг.
Я зараз же подумав про Розанну Спірман. Але згадувати про неї тепер було недоречно, та я й не хотів спрямовувати підозріння на бідолашну дівчину, чесність якої не підлягала ніякому сумніву за весь час її перебування у нас. Наглядачка виправного будинку казала міледі, що Розанна щиро покаялась, і на неї можна цілком покластись. Якщо інспектор знайде причини запідозрити її, лише тоді я змушений буду розповісти йому, як вона попала на службу до міледі.
— Всі наші слуги мають прекрасну репутацію, — сказав я. — І всі заслужили довір'я своєї господині.
Після цього містерові Сігреву лишалось тільки одне: самому взятися за справу й особисто познайомитися зі слугами.
Їх допитали по черзі, і ніхто з них не міг нічого сказати путнього, хоч наговорили вони, особливо жінки, вельми багато й дуже обурювалися, що заборонили входити в їхні кімнати. Коли решту слуг відіслали на свої місця, вниз, покликали Пенелопу й допитали вдруге.
Невеликий вибух гніву моєї доньки в будуарі і здогад, що її підозрівають, мабуть, справили погане враження на інспектора Сігрева. Крім того, він, очевидно, звернув увагу на ту обставину, що Пенелопа бачила алмаз минулого вечора останньою. Після повторного допиту моя донька повернулась розлючена. Можна було не сумніватись — поліцейський офіцер мало не назвав її злодійкою! Я не вважав його (як містер Френклін) цілковитим тюхтієм. Але, хоч він і не сказав нічого, погляд, яким подивився на мою доньку, був не дуже приємний. Я посміявся з цього разом з бідолашною Пенелопою; не варто було сприймати всерйоз таку нісенітницю. Між нами кажучи, я здуру також розсердився. Це було маленьке «прощупування» — не більше. Моя дівчинка сіла в кутку, затулившись фартушком. Вона була зовсім пригнічена горем. Дурненька, скажете ви: їй треба було почекати, поки він відкрито пред'явить їй обвинувачення. Ну, я людина справедлива й рівного характеру, — я згоден з цим. А пан старший інспектор міг би згадати, не так важливо що, але міг би згадати. Трясця йому в печінки!
Наступний і останній крок у слідстві довів справу, як то кажуть, до кризи. Поліцейський офіцер мав розмову (під час якої був присутній і я) з міледі. Повідомивши її, що алмаз, напевно, викрав хтось із домашніх, він попросив дозволу обшукати негайно кімнати і скрині слуг. Моя господиня як великодушна і добре вихована жінка не дозволила, щоб з нами поводились, як із злодіями.
