У ті щасливі, давно минулі дні вони навчили мене і вдень і вночі охайно тримати своє волосся, а перш ніж лягти відпочивати — старанно складати своє вбрання в одному й тому ж порядку, на тому самому стільці, що стояв на тому самому місці в ногах ліжка. Складанню одягу незмінно передував запис подій дня в моєму невеличкому щоденнику. За ним незмінно йшла вечірня молитва, яку я повторювала в ліжку. Після вечірньої молитви незмінно огортав мене солодкий сон дитинства.
Згодом (на жаль!) молитву змінили сумні й гіркі роздуми; а солодкий сон поступився місцем тривожним сновидінням, які позбавили мене спокою. Все ж і тепер я складаю свій одяг і веду невеличкий щоденник. Колишня звичка зв'язує мене із щасливим дитинством, до розорення батька. Ця остання звичка, завдяки якій мені вдалось головним чином дисциплінувати грішну природу, успадковану всіма нами від Адама, несподівано виявилась важливою для моїх скромних інтересів зовсім в іншому напрямі. Вона дала змогу мені, бідолашній, удовольнити примху одного багатого члена сім'ї нашої. Мені таки поталанило стати корисною (у світському розумінні цього слова) містерові Френкліну Блеку.
Деякий час я не мала ніяких вістей від цієї квітучої гілки нашої сім'ї. Коли ми самотні й бідні, про нас часто забувають. Я живу зараз (треба ж економити!) у невеличкому місті в Бретані, в якому я знайшла добірне коло шановних англійських друзів і яке може похвалитися протестанським пастором і дешевим ринком.
У цей самотній куточок — острівець серед величезного океану католицизму, що оточував нас, — нарешті надійшов до мене лист з Англії. Про моє жалюгідне існування раптом згадав містер Френклін Блек. Мій багатий родич (на жаль, не можна додати: духовно багатий!) пише, не приховуючи, що йому дещо потрібно від мене. Заманулося знову витягти на світ горезвісний скандал з Місячним каменем, і я повинна допомогти йому, написавши про все те, що бачила в домі моєї тітоньки Веріндер у Лондоні. Мені запропонували грошову винагороду — з властивою багатим людям відсутністю чуйності. І ось я маю знову ятрити рани, ледь затягнуті часом; я повинна розбудити найболючіші спогади і, зробивши це, відчувати себе компенсованою новими муками — у вигляді чека містера Блека.
Я — слабке створіння. Довго боролась, поки християнська покора перемогла в мені гріховну гординю і самозречення примусило погодитись на чек.
Не маючи свого щоденника, сумніваюсь — дозвольте мені, будь ласка, сказати про це мирськими вульгарними словами! —чи змогла б я чесно заробити ці гроші? А з щоденником бідна трудівниця (вибачаючи містерові Блекові його образи) заслуговує одержати належне. Ніщо не залишалось поза моєю увагою в той час, коли я гостювала у моєї дорогої тітоньки Веріндер. Завдяки моїй давній звичці (я записувала день у день все, як було), все, до найдрібніших деталей, буде розказано тут. Моя свята повага до правди (дякуючи богові) значно вища від поваги до окремих осіб. Містер Блек зможе легко замовчати ті місця, які здаватимуться йому не зовсім приємними для однієї особи. Він купив мій час; але навіть його щедрість не зможе підкупити моє сумління.[1]
Щоденник мій повідомляє, що я випадково проходила поблизу будинку тітоньки Веріндер на Монтег'ю-сквері в понеділок 3 липня 1848 року.
Побачивши, що віконниці відчинені, а штори підняті, я відчула, що ввічливість зобов'язує постукати й розпитати про все. Особа, яка відчинила двері, сказала мені, що моя тітонька та її дочка (я, справді, не можу назвати її кузиною!) тиждень тому приїхали з свого маєтку і мають намір на деякий час лишитися в Лондоні. Я відразу ж попросила переказати, що не бажаю турбувати їх, а хотіла б лише довідатись, чи не можу бути їм корисною.
Особа, яка відчинила двері, вислухала моє прохання з зухвалою мовчанкою і лишила мене стояти в передпокої. Це була дочка старого поганця Беттереджа, якого довго, надто довго терплять у родині моєї тітоньки. Я присіла в передпокої почекати відповіді і, маючи завжди в своїй сумочці кілька релігійних трактатів, вибрала один досить таки підхожий до особи, яка відчинила двері. Передпокій був забруднений, стілець твердий, але блаженна свідомість того, що я плачу добром за зло, поставила мене значно вище від таких мізерних дрібниць. Трактат був одним із серії брошур, написаних для молодих жінок про гріховність нарядів. Стиль був побожний, простий. Трактат називався: «Слівце про стрічки для вашого чепчика».
— Міледі дуже вдячна і запрошує вас завітати завтра, на другий сніданок, о другій годині дня.
Не буду говорити про тон, яким вона передала це доручення, і неприємну зухвалість її погляду. Я подякувала юній грішниці і з християнською чемністю сказала:
— Будь ласка, візьміть оцю книжечку від мене.
Вона глянула на заголовок.
— Хто це написав, міс, чоловік чи жінка? Якщо жінка, мені, чесно кажучи, нічого читати з цього приводу. Якщо чоловік, то перекажіть йому, що він нічого в цьому не розуміє.
Вона повернула книжечку й відчинила мені двері.
