Брейді прочитує все це уважно, занотовуючи собі подумки кілька дотичних запитань. Чи буде присутнім жирний екс-коп на приватній церемонії прощання? А на меморіальній службі у середу? А на поминках? Брейді впевнений, що на всіх трьох заходах. Шукаючи
Він згадує своє останнє послання Ходжесу, доброму старому Дет-Пенсу. Тепер він усміхається і промовляє: «Ти не помітиш, як я підкрадатимусь».
— Постарайся, щоб не помітив, — каже Дебора Енн.
Він розуміє, що насправді її тут нема, але мало не в очі бачить, як вона сидить за столом навпроти нього — у чорній спідничці-олівці й тій блакитній блузці, яка йому особливо подобається, в тій, яка така прозора, що крізь неї видно привид її білизни.
— Тому що він шукатиме тебе.
— Я знаю, — каже Брейді. — Не турбуйся.
— Звісно, я турбуватимуся, — каже вона. — Я мушу. Бо ти мій медовий хлопчик.
Він повертається назад у підвал і залазить до спального мішка. З присвистом шипить нецілий надувний матрац. Останнє, що він робить перед тим як голосовою командою вимкнути світло, це виставляє в своєму «айфоні» будильник на шосту тридцять. Завтра на нього чекає клопітний день.
Якщо не зважати на крихітні червоні вогники його сплячого комп’ютерного обладнання, в підвальному командно-контрольному центрі стоїть суцільна темрява. З-під сходів подає голос його мати:
— Я чекаю на тебе, хлопчику мій медовий, тільки не змушуй мене чекати надто довго.
— Скоро я буду там, мамо. — Усміхнений Брейді заплющує очі. Минає дві хвилини, і він уже хропе.
Джейні виходить зі спальні аж тільки після восьмої наступного ранку. На ній той брючний костюм, що був минулого вечора. Ходжес, усе ще в своїх боксерських трусах, наразі на телефоні. Він махає пальцем у її бік, тим жестом, що означає одночасно і
— Та то невелика справа, — говорить він, — просто одна з таких, що не перестають тобі муляти. Якби ти могла перевірити, я був би вельми вдячним. — Він слухає. — Нє, я не хочу турбувати цим Піта, і ти його не турбуй також. Він зараз по вуха у справі Доналда Дейвіса.
Він слухає ще якийсь час. Джейні примощується на бильце дивана, показує собі на годинник і артикулює беззвучно губами:
— Саме так, — каже він у телефон. — Скажімо, між літом 2007-го та весною 2009-го. У центрі, в районі Озерної авеню, де набудували оті люксусові кондо. — Він підморгує Джейні. — Дякую, Марло, ти лялечка. І я обіцяю не перетворюватися на дядюру, окей? — Слухає, киває. — Окей. Йо. Передавай мої найкращі вітання Філу й дітям. Ми скоро зберемося разом. За ланчем.
Він кладе слухавку.
— Тобі треба швидко одягтися, — каже Джейні, — а потім відвезти мене до квартири, щоб я встигла зробити макіяж, перш ніж ми поїдемо у той похоронний салон. Напевне, мені буде приємно також перемінити білизну. Як швидко ти зможеш встрибнути у свій костюм?
— Швидко. А насправді тобі й не потрібний макіяж.
Вона пускає під лоба очі.
— Розкажи це тітці Шарлотті. Вона контролює зморшки тотально. А зараз піди, візьми бритву. Побритися зможеш у мене в квартирі. — Вона знову дивиться на годинник. — Уже п’ять років, як я так пізно не прокидалась.
