— Угу-угу, а оте, коли ти сказав, що не перетворюватимешся на дядюру, про що то було?
— Дядюри — це копи на пенсії, які ніяк не можуть забути про свою роботу. Вони роблять запити Марло, бажаючи, щоб вона перевірила номери машин, які з тієї чи іншої причини здалися їм дивними. Або, начепивши на себе всратись-який копівський вираз, присікаються до когось, хто здався їм підозрілим, і вимагають посвідчення особи. Потім телефонують Марло та просять перевірити, чи не затримували вже колись такого-от, чи не перебуває він у розшуку.
— І вона не проти?
— О, вона криє таких лайкою, але думаю, то заради видимості, насправді вона не проти. Один такий старий дивак на ім’я Кенні Шейз кілька років тому зробив запит «шістдесят п’ять» — це такий новий код, «підозрілива поведінка», введений після одинадцятого вересня 2001-го. Той парубок, якого він прикмітив, виявився не терористом, просто перебував у розшуку за вбивство цілої родини в Канзасі ще у 1987.
— Ого. Він отримав якусь медаль?
— Нічого, окрім «молодчага», а більшого йому було й не треба. Він помер місяців за шість після того.
Ковтнув пістоля, ось що зробив Кенні Шейз, натиснув гачок раніше, ніж його дожер рак легенів.
Дзвонить Ходжесів мобільний. Звуком приглушеним, бо той знову був залишений у бардачку. Джейні виловлює його звідти й з іронічною посмішкою подає Ходжесу.
— Агов, Марло, оце так швидкість. Ти щось знайшла? Є бодай щось?
Він слухає, раз у раз киває почутому, промовляючи «угу-угу», і в той же час не проґавлює жодної нагоди просунутися вперед у щільному вранішньому дорожньому русі. Він дякує Марло й відмикається, але коли простягає свою «Нокію» назад Джейні, та мотає головою.
— Поклади телефон собі до кишені. Хтось іще тобі може дзвонити. Я розумію, це доволі дивна концепція, але спробуй увібрати її собі до голови. Що ти дізнався?
— Починаючи з вересня 2007-го, зафіксовано понад десяток крадіжок з машин у центрі міста. Марло каже, що їх могло бути навіть більше, бо люди, в яких не вкрали нічого цінного, мають тенденцію не заявляти про те, що хтось нишпорив у їхніх машинах. Дехто навіть не помічає, що в них таке було трапилось. Останній рапорт датовано березнем 2009-го, менш як за три тижні перед Бійнею при Міському Центрі. Це був наш парубок, Джейні. Я в цьому впевнений. Ми зараз натрапили на його сліди, а це означає, що ми вже в нього на хвості.
— Добре.
— Я думаю, ми його знайдемо. Якщо так, твій адвокат — Шрон — піде в поліцію й повідомить Піту Гантлі. Той зробить все решту. У нас з тобою на
— Так. Але до того він
— Абсолютно.
Він уже котиться по Озерній авеню, і ось, є вільне місце просто перед домом покійної місіс Вортон. Коли тобі пре удача, вона пре валом. Ходжес здає задом, загадуючись, скільки разів на цьому самому місці паркувалася Олівія Трелоні.
Тимчасом як Ходжес згодовує гроші лічильнику, Джейні занепокоєно дивиться собі на годинник.
— Розслабся, — каже він. — У нас ще повно часу.
Вона прямує до дверей, а він натискає на ключ-картці кнопку ЗАМОК. Він робить це бездумно, він думає про Містера Мерседеса, але звичка є звичкою. Поклавши ключі до кишені, він поспішає слідом за Джейні, щоб встигнути притримати для неї двері.
Він думає: «Я перетворююся на сентиментального дурника».
А потім думає: «Ну то й що?»
За п’ять хвилин по тому по Озерній авеню вже їде «субару» кольору грязі. Порівнявшись із Ходжесовою «тойотою», він стишує швидкість, аж мало не зупиняється, але потім Брейді вмикає лівий поворот і заїжджає до парковочного гаража на протилежному боці вулиці.
Там повно вільних місць на першому й другому рівнях, але всі вони з внутрішнього боку і йому не годяться. Те, що йому потрібне, він знаходить на майже пустельному третьому рівні: місце на східному боці гаража, звідки добре видно Озерну авеню. Він ставить машину, підходить до бетонного парапету й дивиться через вулицю вниз, на Ходжесову «тойоту». На його око, відстань до неї становить приблизно шістдесят ярдів[265]. Відкритий простір, нема нічого, що могло б блокувати сигнал, а отже це ласий шматочок для Другої Речі.
