Мiстер Мерседес полностью

Вона гасить сигарету об край ґанку, не затираючи її, а виламуючи вогонь, тицяючи недопалком, поки не летять іскри й розламується фільтр. Обличчя в неї бліде, як матове скло. Її починає трусити (коліна в неї майже буквально стукотять), і якщо вона не перестане жувати собі нижню губу, то ось-ось її прокусить.

— Це найгірша частина, — промовляє вона, і зараз зовсім не мимрить. Фактично, якщо її голос не перестане підноситись, невдовзі це стане криком. — Це найгірша частина, це найгірша частина, це найгірша частина!

Він обнімає її однією рукою за тремтячі плечі. На мить це тремтіння переростає в суцільну вібрацію всього її тіла. Він упевнено очікує, що зараз вона зірветься й побіжить (можливо, затримавшись достатньо лише для того, щоб обізвати його лапачем і дати ляпаса по обличчю). Потім дрижання стишується і вона природно кладе йому голову на плече. Дихання в неї уривчасте.

— Ви праві, — каже він. — Це найгірша частина. Завтра вже буде краще.

— А труна буде закрита?

— Йо.

Він скаже Джейні, що так і треба зробити, якщо тільки вона не хоче, щоб її кузина знову висиджувала тут, у компанії катафалків.

Холлі з беззахисним лицем дивиться на нього. «У ній нема збіса й сліду непересічності, — думає Ходжес, — бодай єдиної дрібки гумору, ані крихти лукавства». Йому доведеться пошкодувати про це хибне сприйняття, але наразі він відзначає, що знову йому згадується Олівія Трелоні. Як до неї ставилася преса, як ставилися до неї копи. Включно з ним самим.

— Ви обіцяєте, що вона буде закритою?

— Так.

— Правдиво обіцяєте?

— Присягаюся, якщо хочете. — А потім, усе ще думаючи про Олівію і про згодовувану їй через комп’ютер Містером Мерседесом отруту. — Холлі, а ви приймаєте свої ліки?

Очі в неї розчахуються:

— Звідки ви знаєте, що я приймаю «Лексапро»[268]? Це вона вам сказала?

— Ніхто мені нічого не казав. Нікому й не потрібно було цього робити. Раніше я був детективом. — Він трохи міцніше стискає її плечі й злегка, по-дружньому, її струшує. — А тепер дайте відповідь на моє запитання.

— Вони в мене в сумочці. Я їх сьогодні не приймала, тому що… — вона видає короткий, нервовий смішок. — Бо вони змушують мене часто пісяти.

— Якщо я принесу склянку води, ви приймете їх зараз?

— Так. Заради вас. — Знову той беззахисний погляд, погляд маленької дитини, дорослої лише на вигляд. — Ви подобаєтеся мені. Ви добрий чоловік. Джейні пощастило. Мені ніколи в житті не щастило. У мене навіть бойфренда ніколи не було.

— Я принесу вам води, — каже Ходжес, підводячись. На розі будівлі він озирається назад. Вона намагається підкурити собі нову сигарету, але виходить це в неї нелегко, бо повернулися її дрижаки. Вона тримає свою одноразову запальничку «Бік» обома руками, наче стрілець пістолет у поліцейському тирі.

Усередині Джейні питає його, де він був. Він їй розповідає і питається, чи буде закрита труна завтра під час меморіальної служби.

— Гадаю, це єдиний спосіб, яким ти можеш змусити її зайти досередини, — каже він.

Джейні дивиться на свою тітку, та тепер стоїть у центрі гурту літніх жінок, і всі вони жваво теревенять.

— Ця курва навіть не помітила, що Холлі нема тут, — каже вона. — А знаєш що, я щойно вирішила, що труни взагалі завтра тут не буде. Я скажу похоронному розпоряднику, щоб заховали її десь з виду, а якщо тітоньці Ш. це не сподобається, нехай собі хоч обригається. Перекажи це Холлі, гаразд?

Скрадливо маневруючи, розпорядник похорону проводить Ходжеса до сусіднього приміщення, де приготовано напої і наїдки. Він бере пляшку води «Дасані»[269] і несе її на парковку. Там він передає те, що йому щойно була сказала Джейні, й сидить поряд із Холлі, поки вона не приймає одну зі своїх маленьких, білих капсул щастя. Коли ту вже проковтнуто, Холлі йому усміхається:

— Ви мені дійсно подобаєтеся.

І, використовуючи те чудесне, видресируване поліцейською службою вміння переконливо проказувати брехню, Ходжес тепло відповідає:

— Ви мені теж подобаєтеся, Холлі.

Міський арт-культурний комплекс Середнього Заходу, чи то «МАК», місцева газета й Торговельна палата називають «Лувром Середнього Заходу» (мешканці цього середньозахідного міста називають його «наш Лува»). Комплекс займає шість акрів дорогої землі в самому центрі міста, а домінує тут кругла будівля, що нагадує Брейді той гігантський НЛО, який з’являється наприкінці «Близьких контактів третього ступеня»[270]. Це і є аудиторія «Мінго».

Він проходиться довкола, до технічного боку будівлі, де суцільна метушня, як на мурашнику літнього дня. Сюди й звідси поспішають ваговози, робітники вивантажують різноманітне знаряддя, включно з — дивно, але правда — чимсь, що скидається на секції паркового чортового колеса. Є там також і задники (він гадає, що саме так вони називаються), на яких зображено зоряне небо й білий піщаний пляж із парочками, які рука в руку прогулюються вздовж краю води. У кожного робітника, примічає він, пришпилений до сорочки або висить на шиї ідентифікаційний бедж. Це кепсько.