Коли його висували на детектива, його ментором був парубок на ім’я Френк Следж. Ходжес сприймав його як старого чоловіка, але Следж був тоді на п’ятнадцять років молодшим за теперішнього Ходжеса.
«Креї, — думає він. — Їхнє прізвище було Крей. Дженіс і Патриша».
Джейні обіймає його. Коли вона говорить, її дихання лоскоче йому вухо, від чого в нього мурашки по тілу й напіверекція.
— Коли це скінчиться, я збираюся повернутись до Каліфорнії. Я не можу тут залишатися. Я думаю про тебе якнайкраще, Білле, і якби я залишилася тут, я, мабуть, у тебе закохалася б, але я не збираюся цього робити. Мені потрібно розпочати все наново.
— Я розумію, — Ходжес відсторонюється, тримаючи її руками за плечі так, щоб мати змогу знову бачити її обличчя. Це красиве обличчя, але сьогодні воно виглядає на її вік. — Усе гаразд.
Вона знову заривається в свою сумочку, цього разу по «Клінекс». Просушивши собі очі, вона каже:
— Ти підкорив одне серце сьогодні.
— Га?.. — Потім він здогадується. — Холлі?
— Вона вважає тебе чудесним. Так вона мені сказала.
— Вона нагадує мені Олівію. Говорити з нею — це ніби отримати другий шанс.
— Щоб виправити зроблене тоді?
— Йо.
Джейні морщить до нього носа й посміхається:
Після полудня того дня Брейді вирушає на закупи. Він бере «Хонду» покійної Дебори Енн, бо ця машина хетчбек[273]. І тим не менше, одна з покупок ледве вміщується ззаду. Він думає, чи не заїхати по дорозі додому до «Швидкісної пошти», перевірити, чи не прийшов замовлений ним під своїм псевдонімом Ралф Джонс «Ховрах-геть», але все те здається тепер таким, ніби було тисячу років тому, тож який сенс? Та частина його життя закінчилась. Скоро й решта також закінчиться, і яке ж то полегшення.
Він притуляє найбільшу зі своїх покупок до стіни гаража. Потім заходить у дім і, після короткої затримки в кухні, щоби принюхатися (ані сліду запаху гниття, принаймні поки що ні), спускається до свого командно-контрольного центру. Він промовляє магічне слово, яким вмикається батарея його комп’ютерів, але то лише за звичкою. Він не прагне прослизнути під «Блакитну Парасольку Деббі», бо не має більше чого сказати жирному екс-копу. Та частина його життя також закінчилася. Він дивиться собі на годинник, бачить, що вже третя тридцять дня, і вираховує, що жирному екс-копу залишилося жити ще приблизно двадцять годин.
«Якщо ти її дійсно їбеш, детективе Ходжес, — думає Брейді, — краще тобі замочити свій кінець, поки ти все ще його
Він відмикає замок на дверях комори та входить до сухого й дещо масного запаху саморобної пластикової вибухівки. Він озирає заповнені пластидом взуттєві коробки й вибирає ту, що в ній були колись прогулянкові туфлі «Мефісто»[274], які зараз у нього на ногах — лише минулого року мати подарувала їх йому на Різдво. З полиці, що розташована вище, він висуває коробку з мобільними телефонами. Узявши одну коробку зрив-глею й один з телефонів, він несе їх до столу, що стоїть у центрі приміщення, і починає працювати: кладе телефон у коробку й під’єднує його до простого детонатора, що живиться від батарейок АА. Він вмикає телефон, аби перевірити, що той працює, потім вимикає його знову. Шанси на те, що хтось помилково набере номер цього одноразового телефону й висадить до небес його командно-контрольний центр, мінімальні, але навіщо ризикувати? Шанси на те, що його мати знайде отруєне м’ясо та зготує його собі на обід також були невисокими, а бач, як
Ні, це маля залишиться вимкнутим до десятої двадцяти завтрашнього ранку. Саме тоді Брейді прогуляється на парковку поза Похоронним салоном Соумса. Якщо там хтось буде, Брейді скаже, що хотів через парковку скоротити собі шлях до автобусної зупинки на сусідній вулиці (яка, між іншим, там дійсно є; він перевірив це на «МепКвесті»[275]). Але насправді він нікого там не очікує. Усі вони будуть усередині на меморіальній службі. Ридатимуть досхочу.
За допомогою Речі Другої він відкриє машину жирного екс-копа й покладе цю взуттєву коробку на підлогу поза водійським сидінням. Знову замкне його «Тойоту» і повернеться до власної машини. Чекатиме. Побачить, як той проїде повз нього. Дозволить йому досягти наступного перехрестя, де Брейді вже матиме певність, що він, Брейді, перебуватиме в безпеці від вибухових осколків. І тоді…
— Ба-бах, — оголошує Брейді. — Їм знадобиться інша взуттєва коробка, щоб його поховати.
Це доволі кумедно, і він сміється, ідучи назад до комори по свій самогубчий жилет. Решту цього дня він проведе розбираючи його. Брейді більше не потрібен цей жилет.
Він має кращу ідею.
