Жалібники висипають на сонячне світло. На хіднику перед фасадом чути балачку типу «ну-хіба-не-чудова-була-служба», а потім люди вирушають кругом, до парковки позаду будівлі. Дядько Генрі й тітка Шарлотта сунуть туди з Холлі між ними. Слідом за ними Ходжес із Джейні. Коли вони приходять на заднє подвір’я, Холлі, раптом вислизнувши з-під опіки своїх доглядачів, розвертається до Ходжеса з Джейні.
— Дозвольте мені поїхати з вами. Я хочу поїхати з вами.
Позаду дочки маячить тітка Шарлотта, губи стоншені майже до невидимості.
— Міс, мені вже майже цілком достатньо твоїх витівок і примх, як для одного дня.
Холлі не звертає на неї уваги. Вона хапає Ходжеса за руку крижаними пальцями.
— Прошу.
— Я не проти, — каже Ходжес, — якщо й Джейні не…
Тітка Шарлотта починає рюмсати. Звук некрасивий, хрипке вороняче крякання серед кукурудзяного поля. Ходжес згадує, як вона нахилилася над місіс Вортон, цілуючи її холодні губи, і йому навертається раптова ймовірність. Він був неправий щодо Олівії; можливо, він неправий також і щодо місіс Джібні. У людях криється більше, ніж видно з їх поверхні, врешті-решт.
— Холлі, ти навіть не
Джейні кладе свою, набагато теплішу, руку на зап’ясток Ходжесу:
— Чому б тобі не поїхати з Шарлоттою й Генрі, Білле? Там повно місця. Ти можеш сісти з Холлі на задньому сидінні. — Вона обертає свою увагу до кузини. — Так буде гаразд?
— Так! — Холлі все ще чіпляється за руку Ходжеса. — Так було б добре!
Джейні повертається до свого дядька:
— А ви не проти?
— Авжеж. — Він життєрадісно поплескує Холлі по плечі. — Що більше, то краще.
— Отак правильно, побільше їй уваги, — каже тітка Шарлотта. — Це якраз те, що вона любить, хіба не так, Холлі?
Не чекаючи відповіді, вона вирушає в бік парковки, підбори морзянкою виклацують сигнал обурення.
Ходжес дивиться на Джейні:
— А як з моєю машиною?
— Я її поведу. Давай ключі. — А коли він вручає їх їй. — Є ще одна річ, яка мені потрібна.
— Йо?
Джейні підчеплює в нього з голови федору і, одягнувши капелюх на себе, надає йому правильного, безтурботного нахилу над лівою бровою. Наморщивши до Ходжеса носа, вона пхекає:
—
Брейді припаркувався далі по вулиці від похоронного салону, серце в нього б’ється ще дужче, аніж до того. Він тримає в руці мобільний телефон. Номер того «одноразовика», що під’єднаний до бомби перед заднім сидінням «Тойоти», записаний авторучкою в нього на зап’ястку.
Він дивиться, як жалібники стоять купкою на хіднику. Жирного екс-копа неможливо не впізнати; у своєму чорному костюмі він виглядає величезним, як дім. Або як катафалк. На голові в нього якийсь кумедно старомодний капелюх — того фасону, що носять персонажі в чорно-білих детективних кінах тисяча дев’ятсот п’ятдесятих років.
Люди вирушають за ріг, на заднє подвір’я, а трішки перегодом і Ходжес з білявою сукою також ідуть туди. Брейді сподівається, що ця білява сука буде разом з ним, коли вибухне машина. Таким чином вийде повна зачистка — мати й обидві дочки. У цьому матиметься елегантність алгебраїчного рівняння, в якому всі змінні величини розв’язано.
Починають виїжджати машини, всі вони рухаються в його бік, бо саме в цьому напрямку треба їхати, якщо хочеш дістатися Цукрових Пригірків. На їхніх лобових шибках виграє сонце, що не є допоміжним, але неможливо помилитися з «тойотою» жирного екс-копа, коли вона з’являється наприкінці під’їзної алеї похоронного салону і, на мить пригальмувавши, завертає в його бік.
Брейді не дарує навіть короткого погляду орендованому «шеві» дядька Генрі, коли той проїжджає повз нього. Уся його увага сконцентрована на русі жирного екс-копа. Коли його машина проїжджає повз Брейді, той відчуває миттєве розчарування. Білява сука, мабуть, поїхала зі своїми родичами, бо в «тойоті» нема більше нікого, окрім водія. Брейді бачить його лише мелькома, але, навіть попри сонячні відблиски, неможливо ні з чим сплутати той ідіотський капелюх жирного екс-копа.
Брейді набирає номер.
— Я ж тобі казав, що ти не помітиш, як я підкрадатимусь. Хіба я тобі цього не казав, засранцю?
Він натискає ВИКЛИК.
Тієї миті як Джейні тягнеться рукою ввімкнути радіо, починає дзвонити мобільний телефон. Останній звук, який вона видає на землі — усім би так щастило — це сміх. «От ідіот, — думає вона любовно, — пішов і знов забув його тут». Вона тягнеться до бардачка. Лунає другий дзвінок.
Він звучить не з бардачка, він звучить десь з-за…
Нема жодного звуку, принаймні такого, що вона б його почула, тільки миттєве відчуття, ніби якась потужна рука штовхає водійське сидіння. І потім світ перетворюється на білість.
Нехай Холлі Джібні — знана також як Холлі Мимря — і має психічні проблеми, але ні психотропні ліки, ані сигарети, які вона курить потай, не вповільнили її фізично. Щойно дядько Генрі б’є по гальмах, Холлі тієї ж миті — в повітрі ще дрижить звук вибуху — вихоплюється з орендованого «шеві».
