Мiстер Мерседес полностью

Середа, 2 червня 2010 року, теплий і безхмарний день. Нехай, згідно з календарем, усе ще триває весна, нехай у місцевих школах усе ще йдуть заняття, але ці речі не відміняють того факту, що це чудовий літній день у самому серці Америки[276].

Білл Ходжес — упакований у костюм, але поки що розкошуючи без краватки — сидить у своєму кабінеті, переглядаючи список крадіжок із машин, який Марло Еверет надіслала йому факсом. Він роздрукував собі мапу міста, і тепер відзначає червоними цятками місце кожної крадіжки. Він вбачає, що попереду в нього натруджені підошви, можливо, походити доведеться чимало, якщо комп’ютер Олівії нічого не подарує, проте існує певна ймовірність, що дехто з хазяїв обчищених машин згадають якийсь однаковий автомобіль. Тому що Містер Мерседес мусив стежити за хазяями вибраних ним машин. Ходжес щодо цього не має сумніву. Він мусив упевнитися, що вони пішли, перш ніж використовувати свій пристрій для відкривання машини.

«Він стежив за ними так само, як був стежив за мною», — думає Ходжес.

Це викресає щось у нього в голові — миттєву іскру якоїсь асоціації, і то яскраву, але та згасає раніше, ніж він встигає побачити, що вона висвітлює. Та з цим усе гаразд; якщо там дійсно щось мається, воно повернеться. А тим часом він продовжує звіряти адреси й ставити червоні позначки. У нього є ще двадцять хвилин до того, як слід уже буде пов’язати на шию петлю краватки та їхати по Джейні.

Брейді Хартсфілд у своєму командно-контрольному центрі. Сьогодні болю в голові нема, і його думки, так часто плутані, зараз такі ж ясні, як ті різні кадри з «Дикої зграї», що слугують заставками на екранах його комп’ютерів. Обережно від’єднавши від детонаторних дротів бруски пластикової вибухівки, він повитягав їх зі свого самогубчого жилета. Частина брусків пішли досередини яскраво-червоної подушки для сидіння, на якій красується зухвале гасло великими літерами: «ПАРКІНГ ДЛЯ ГУЗНА». Два бруски, перем’ятих на циліндри, під’єднавши до них детонаторні дроти, він опустив до горла яскраво-блакитного мішечка сечоприймача «Урінеста». Закінчивши з цим, він акуратно наклеює на сечоприймач особливу липучку. Він купив її вчора, разом з тематичною майкою, в сувенірній крамничці «МАКу». На липучці написано: «ФАНАТ „ДОВКОЛИШНІХ“ № 1». Він дивиться собі на годинник. Майже дев’ята. Жирному екс-копу залишилося жити півтори години. Можливо, трішки менше.

Старий напарник Ходжеса Піт Гантлі в одній із кімнат для допитів, не тому, що має зараз когось допитувати, а тому, що тут він віддалений від ранкового гармидеру й метушні загального приміщення поліцейського відділку. Йому треба перечитати нотатки. О десятій у нього прес-конференція, розповідь про останні важкі одкровення Доналда Дейвіса, і він не хоче наробити під час неї якихось помилок. Убивця людей біля Міського Центру — Містер Мерседес — перебуває якнайдалі від його думок.

У Лоутавні, під вивіскою певного ломбарду продають і купують зброю люди, які вважають, ніби за ними не стежать.

Джером Робінсон перед своїм комп’ютером, слухає аудіотреки з веб-сайту «Звучить добре для мене»[277]. Він слухає якусь жінку, яка істерично сміється. Він слухає чоловіка, який насвистує «Денні Бой»[278]. Він слухає булькотіння чоловіка, який полоще горло, і жінку, що, вочевидь, агонізує в якомусь оргазмі. Кінець-кінцем він знаходить той трек, який йому потрібен. Назва в нього проста: «ПЛАЧУЧЕ НЕМОВЛЯ».

Під ним, на нижньому поверсі, вривається в кухню його сестричка Барбара, з Оделлом, що біжить за нею по п’ятах. На Барбарі блискітлива спідничка, торохкітливі сабо та майка із зображенням рудуватого хлопця. Під його акуратною укладкою й сяячою посмішкою читається переказ: «ЛЮБЛЮ КЕМА 100БАЛЬНО». Вона питає в матері, чи не занадто дитиняче таке вбрання, щоби йти в ньому на концерт. Мати (мабуть, пам’ятаючи, в чому була одягнена вона сама на своєму першому концерті) посміхається й каже, що вбрання перфектне. Барбара питається, чи можна їй вдягти материні сережки-дармовиси з символами миру. Так, звичайно. А помаду? Ну… гаразд. Тіні на очі? Вибач, ні. Барбара видає смішок ґатунку «спиток — не збиток» і бурхливо обнімає свою матір.

— Не можу дочекатися завтрашнього вечора, — каже вона.