Мiстер Мерседес полностью

Холлі Джібні у ванній кімнаті дому в Цукрових Пригірках мріє уникнути меморіальної служби, розуміючи, що мати їй нізащо цього не дозволить. Якщо вона відмовлятиметься, кажучи, що погано почувається, відповіддю на цю її подачу буде оте, материне, що сягає іще початків дитинства Холлі: «Що люди подумають!» А якщо Холлі відмовиться, сказавши, що не має значення, що подумають люди, однаково вони ніколи в житті більше тих людей не побачать знову (за винятком Джейні)? Мати дивитиметься на неї так, немов Холлі заговорила якоюсь іноземною мовою. Вона приймає свої ліки «Лексапро», але, коли чистить зуби, їй так скручує в животі, що вона вибльовує їх назад. Шарлотта гукає, питаючись, чи скоро вона вже буде готова. Холлі гукає у відповідь, що вже майже. Вона змиває воду в унітазі й думає: «Принаймні бойфренд Джейні там буде. Білл. Він гарний».

Джейні Паттерсон вдумливо одягається в квартирі своєї покійної матері: темні панчохи, чорна спідниця, чорний жакет поверх блузи кольору найглибшої опівнічної синяви. Вона думає про те, що була сказала Біллу — що може закохатися в нього, якщо залишиться тут. То було епатажним прикриттям правди, тому що вона вже в нього закохана. Їй зрозуміло, що якийсь психотерапевт усміхнувся б і сказав, що це фіксація на татусеві. А якщо так, Джейні усміхнулася б у відповідь і сказала, що все це дурні фройдистські брехні. Її батько був голомозим бухгалтером, який залишався відсутнім, навіть коли він був присутнім поряд. А Білл Ходжес присутній, це щонайменше, що про нього можна сказати. Це те, що їй у ньому подобається. Їй також подобається той капелюх, який вона йому купила. Ота федора Філіпа Марлоу. Вона кидає погляд на годинник і бачить, що вже чверть по дев’ятій. Краще б йому вже приїхати.

Якщо він запізниться, вона його вб’є.

Він не запізнюється і приїздить у капелюсі. Джейні каже йому, що він має гарний вигляд. Він каже їй, що вона ще кращий. Вона посміхається і цілує його.

— Нумо, зробімо, що мусимо, — каже він.

Джейні морщить носа й відповідає:

— Йо.

Вони їдуть до похоронного салону, де знову опиняються першими з тих, хто має сюди прибути. Ходжес провадить її до зали Вічного Упокою. Вона озирається довкола та схвально киває. Програмки служби лежать на сидіннях складаних стільців. Труни нема, замість неї більш-менш подібний до олтара столик з букетиками весняних квітів на ньому. Приглушений майже до нечутності, з аудіосистеми салону звучить Брамс[279].

— Гаразд? — питається Ходжес.

— Годиться.

Вона робить глибокий вдих і повторює те, що він був сказав двадцять хвилин тому:

— Нумо, зробімо, що мусимо.

В основному збирається той самий гурт людей, які були тут і вчора. Джейні зустрічає їх біля дверей. Поки вона потискає руки, й обіймається, і каже усі ті правильні речі, Ходжес стоїть поряд, спостерігаючи автомобілі, що проїжджають вулицею. Він не помічає нічого такого, що здійняло б вгору червоний прапорець, у тім числі й «субару» кольору грязі, що котиться повз, не стишуючи швидкості.

На парковку за будівлею завертає орендований «шеві» з наліпкою «Герца»[280] скраю лобового скла. Невдовзі, несучи поперед себе свій злегка хитливий, директорський живіт, з’являється дядько Генрі. Слідом за ним йдуть тітка Шарлотта й Холлі, Шарлотта — вчепившись пальцями в білій рукавичці в руку дочки вище ліктя. На око Ходжеса, тітонька Ш. схожа на якусь поліцейську начальницю, яка супроводжує арештантку — скажімо, наркоманку — до окружної буцегарні. Холлі навіть іще блідіша, ніж учора, якщо таке взагалі можливе. На ній той самий безформний коричневий балахон, і вона вже обкусала в себе з губ більшу частину помади.

Вона дарує Ходжесу доволі боязку посмішку. Ходжес пропонує їй руку, вона хапається за неї й тримає з панічною міцністю, поки Шарлотта не затягує її до Зали Мертвих.

Розпорядником церемонії виступає молодий священик з церкви, яку відвідувала місіс Вортон допоки їй не погіршало так, що вона вже не могла виходити в неділю. Він читає передбачуваний пасаж із Приповістей — той, що про чеснотну жінку[281]. Ходжесу хочеться зауважити, що покійна могла бути дорожчою за перли, крім того, він сумнівається, щоб вона бодай колись працювала з вовною й льоном. Утім, усе це звучить поетично, і на той час, коли священик закінчує, вже скрапують сльози. Нехай цей парубок і молодий, але він достатньо кмітливий, щоб не славословити людину, яку сам ледве знав. Замість цього він запрошує висловитися тих, хто «мають дорогоцінні спогади» про покійну Елізабет. Це роблять кілька присутніх, починаючи з Алтеї Ґрін, сиділки, і закінчуючи єдиною живою дочкою. Джейні спокійна, її виступ короткий і простий:

— Мені хотілося б, щоб у нас із мамою було більше часу, — закінчує вона.