Мiстер Мерседес полностью

Брейді підводить голову й нахмурюється. Це спеціальний сигнал, який він запрограмував у свій Номер Три. Він звучить, коли на сайті «Блакитна Парасолька» з’являється повідомлення для нього, але ж це неможливо. Єдина особа, з якою він спілкувався через «Блакитну Парасольку» — це Керміт Вільям Ходжес, він же жирний екс-коп, він же тепер уже назавжди Дет-Мертв.

Загрібаючи ступнями, Брейді підкочується на своєму офісному кріслі та втуплюється очима в Номер Три. На іконці «Блакитної Парасольки» в маленькому червоному колі красується цифра 1. Він клацає на ній. З вибалушеними очима й роззявленим ротом він бачить позначку на екрані:

Брейді хотілося б вірити, що це повідомлення було послано минулого вечора або сьогодні вранці, до того як Ходжес і його бімбо-блонда вийшли з дому, але він не може. Він же щойно лише почув, як воно надійшло.

Збираючи всю свою хоробрість — бо це набагато лячніше, ніж дивитися у мертві очі матері, — він клацає ТАК і читає.

Навіть у своєму шоці й невірі Брейді повсякчас повертається очима саме на останній рядок.

Він іде до комори на ногах, що немов диби. Щойно опинившись усередині, за зачиненими дверима, він кричить і гатить кулаками по полицях. Замість сімейного собаки тих ніґґерів він примудрився вбити власну матір. То було погано. Тепер він примудрився вбити в коповій машині когось іншого, а це ще гірше. Імовірно, там була його білява сука. Білява сука в капелюсі Дет-Пенса, яка одягла його на себе з якоїсь химерної причини, що її могла б зрозуміти тільки якась інша білява сука.

В одному він тільки впевнений: цей будинок більше не безпечне місце. Ходжес, можливо, блефує, кажучи, що він уже десь близько, але можливо, й ні. Він знає про Річ Другу. Він знає про крадіжки з машин. Він каже, що знає й щось іще. І оце…

«Скоро побачимося, матусин синку».

Йому треба забиратися звідси. І то скоріше. Втім, спершу треба дещо зробити.

Брейді знову повертається нагору, в спальню матері, ледь поглянувши на фігуру під покривалом. Він іде до її ванної кімнати й риється в шухлядках з її косметикою й причандаллям, поки не знаходить «Леді Шик»[286]. Після того він береться до роботи.

Ходжес знову в кімнаті для допитів № 4 — у своїй щасливій КД № 4, — але цього разу він не по той бік стола, навпроти Піта Гантлі й Пітової нової напарниці, ефектної дівиці з довгим рудим волоссям й мрійливо-сірого кольору очима. Допит колегіальний, але це не змінює базових фактів: його машину було підірвано, при чому загинула певна жінка. Інший факт той, що допит залишається допитом.

— Чи не має це якогось стосунку до Мерседес-Кілера? — запитує Піт. — Як ти гадаєш, Біллі? Я маю на увазі, це першим приходить до голови, чи ти так не вважаєш? Пам’ятаючи про те, що жертвою стала сестра Олівії Трелоні?

Ось воно: «жертва». Жінка, з якою він спав уже після того, як дійшов у своєму житті до того пункту, де, як він думав, ніколи вже не спатиме знову з жодною жінкою. Жінка, яка вміла його розсмішити й дарувала йому втіху, жінка, яка була не менше за нього напарницею в цьому, останньому, розслідуванні, аніж ним бодай колись був Піт Гантлі. Жінка, яка морщила до нього носа й передражнювала його «йо».

«Щоб я ніколи не чув, аби ти називав їх жертвами», — казав йому Френк Следж колись, у ті давні дні… але саме зараз він мусить із цим миритися.

— Я не бачу, яким чином це може бути, — каже він м’яко. — Я розумію, як воно виглядає, але інколи сигара — це просто дим, а випадковий збіг є просто випадковим збігом.