Мiстер Мерседес полностью

— Як ви… — починає Ізабель Джейнз, але потім хитає головою. — Це неправильне формулювання. Чому ви познайомились з нею? Ви самотужки займалися розслідуванням справи Міського Центру?

Грався в дядюру за великим рахунком — це те, чого вона не промовляє, мабуть, з поваги до Піта. Той, кого вони зараз допитують, він же, врешті-решт, старий Пітів колега та приятель, який був тягнув разом з ним в одній упряжці, цей огрядний чолов’яга в пом’ятих костюмних штанах і заляпаній кров’ю білій сорочці, з краваткою, яку він пов’язав собі вранці, зараз розпущеною до половини його великих грудей.

— Можна мені випити води, перш ніж ми почнемо? Я все ще в потрясінні. Вона була доброю пані.

Джейні була кимсь набагато більшим за просто це, але холодна частина його мозку, яка наразі — поки що принаймні — тримає гарячу в клітці, підказує йому, що це правильний спосіб дій, це той шлях, який виведе до решти його історії так, як вузька естакада виводить на чотирисмужне шосе. Піт підводиться і виходить. Ізабель не каже нічого, поки той не повертається, вона просто вдивляється в Ходжеса тими своїми мрійливо-сірими очима.

Ходжес одним ковтком випиває половину паперового стакана, а потім мовить:

— Окей. Треба почати з того ланчу, за яким ми бачилися в «ДеМазіо». Пам’ятаєш, Піте?

— Звичайно.

— Я розпитував тебе про всі ті справи, над якими ми разом були працювали — великі, я маю на увазі — до моєї пенсії, але насправді мене цікавила Бійня при Міському Центрі. Гадаю, ти це розумів.

Піт не каже нічого, але злегка усміхається.

— Ти пам’ятаєш, я тоді спитав, чи не думається тобі про місіс Трелоні? Особливо про те, чи не казала вона тоді правду, коли запевняла нас, що не має запасного ключа?

— Угу.

— Що мене насправді торкало — чи ставилися ми до неї справедливо, по-людському. Чи не зашорювало тоді нас те, якою вона була.

— Що ви маєте на увазі під «якою вона була»? — питає Ізабель.

— Ще та неприємна срака. Смикана, і пихата, і з усякого приводу вразлива. Щоб роздивитися це трішки під іншим кутом, відволічемося на хвильку й уявімо собі всіх тих людей, які вірили Доналду Дейвісу, коли той заявляв, що він не винний. Чому? Тому що він не був смиканим чи пихатим, і не був вразливим з усякого приводу. Він насправді умів подавати себе як враженого горем, невтішного чоловіка, і сам був привабливим на вигляд. Я бачив його одного разу на Шостому каналі й та їхня гарненька блондинка, ведуча, буквально аж стегна скулювала.

— Це бридко, — каже Ізабель, але каже це з усмішкою.

— Йо, але ж правда. Він був чарівливим. Олівія Трелоні, натомість, була анти-чарівливою. Отож я й почав собі міркувати, а чи надавали ми її розповіді справедливої ваги.

— Надавали, — рішуче відгукується Піт.

— Можливо, надавали. Так от, я собі на пенсії, маю вдосталь вільного часу. Занадто багато вільного часу. І от одного дня — якраз перед тим, як я запросив тебе на ланч, Піте, я собі кажу: «Припусти, що вона дійсно розповідала правду. І якщо так, то де дівся другий ключ?» А потім (це було відразу після нашого ланчу) я почав шукати на цю тему що-небудь в інтернеті. І знаєш, на що я натрапив? На такий собі техно-пристрій, який називається «викрадач писку».

— Що воно таке? — питає Ізабель.

— Ох, чоловіче, — каже Піт. — Ти насправді думаєш, ніби якийсь комп’ютерний геній вкрав сигнал її ключа? А потім йому просто пощастило десь вглибині бардачка або під сидінням знайти її запасний ключ? Той запасний ключ, про який вона забула? Білле, це видається доволі притягнутим за вуха. Особливо, коли згадати, що фотографія цієї жінки в якомусь довіднику могла б слугувати ілюстрацією до статті про тип А[287].

Спокійно, немов це не він якихось три години тому накривав своїм піджаком відірвану руку коханої ним жінки, Ходжес стисло викладає те, що дізнався про викрадення коду Джером, видаючи це за результат зробленого ним власноруч в інтернеті дослідження. Він розповідає їм, що поїхав у кондо на Озерній авеню побалакати з матір’ю Олівії Трелоні («Та й чи була вона ще живою… я не знав напевне»), але з’ясувалося, що там тепер живе сестра Олівії Джанель. Він обминає свій візит до садиби в Цукрових Пригірках і розмову з Редні Піпелзом, охоронцем з фірми «Невсипущі», тому що це може підвести до запитань, на які йому було б далебі важко відповісти. Надійде час, і вони про все дізнаються, але зараз він уже дуже близько підібрався до Містера Мерседеса, він точно це знає. Трішки часу — це все, що йому потрібно, сподівається Ходжес.

— Місіс Паттерсон мені розказала, що її мати тепер у санаторії для престарілих приблизно миль за тридцять звідси — «Сонячні акри» називається. Вона запропонувала поїхати туди зі мною, щоб мене відрекомендувати. Щоб я міг поставити там кілька запитань.

— Навіщо б їй це було робити? — питає Ізабель.

— Тому що вона вважала, що ми могли сильно тиснути на її сестру, і це призвело до її самогубства.

— Дурниці, — кидає Піт.

— Я не збираюся з тобою про це сперечатися, але хід думок ти розумієш, правильно? І надію очистити її сестру від звинувачення в недбальстві?