Мiстер Мерседес полностью

— Та все гаразд. Ти робиш свою роботу.

Піт дужче стискає Ходжеса за плечі й шепоче йому у вухо:

— Ти таки щось приховуєш. Чи ти гадаєш, я приймаю пігулки для отупіння?

Якусь мить Ходжес обдумує свої можливості. Потім згадує слова Джейні: «Він наш».

Він бере Піта за руки, майже впритул дивиться йому в обличчя й каже:

— Для мене все це така ж точно загадка, як і для тебе. Повір мені.

Перетинаючи зацікавлені погляди й зводячи на ніц запитання, Ходжес іде повз стійла приміщення Детективного відділу з кам’яним обличчям, яке розпливається лише раз. Кессі Шін, з котрою він найчастіше працював у парі, коли Піт був у відпустці, каже:

— Подивись-но на себе. Усе ще живий і бридкіший, ніж завше.

Ходжес усміхається:

— Кого я бачу! Невже це Кессі Шін, Ботоксна Королева?

Він піднімає руку, ніби захищаючись, коли вона хапає зі свого столу прес-пап’є й жартома замахується. Усе це відчувається одночасно фальшивим і реальним. Як ті жіночі бої у пополудневих телепередачах.

У коридорі, біля автоматів з наїдками й содовою, ряд стільців. На двох із них сидять тітка Шарлотта й дядько Генрі. Холлі з ними нема, і Ходжес інстинктивно торкається чохла для окулярів у себе в кишені штанів. Він питає у дядька Генрі, чи покращало йому. Дядько Генрі каже, що так, і дякує йому. Він повертається до тітки Шарлотти й питає, як вона почувається.

— Зі мною все гаразд. От за Холлі я турбуюся. Гадаю, вона винить себе, бо спричинилася до… ну, ви розумієте.

Ходжес розуміє. Спричинилася до того, що Джейні повела його машину. Звичайно, Джейні у всякому випадку сиділа б у ній, але він сумнівається, що це змінило б почуття Холлі.

— Мені хотілося б, аби ви з нею побалакали. Ви пов’язані з нею якимсь таким чином. — Її очі набирають неприємного блиску. — Так, як ви були пов’язані з Джанель. Мабуть, маєте якийсь такий підхід.

— Я це зроблю, — каже Ходжес, і він таки зробить, але спершу з нею побалакає Джером. Тобто, якщо номер на чохлі для окулярів дійсний. Наскільки він розуміє, цей номер, за яким дзвонить дротовий телефон… де саме? У Цинциннаті? У Клівленді?

— Я сподіваюся, від нас не вимагатимуть впізнання її? — мовить дядько Генрі. В одній руці він тримає пластиковий стакан з кавою. Він її навіть не торкався, і Ходжеса це не дивує. Кава в поліцейському відділку славетна своєю гидотністю. — Як ми можемо? Її ж розірвало на шматочки.

— Не будь ідіотом, — втручається тітка Шарлотта. — Вони від нас цього не вимагатимуть. Вони не можуть.

Ходжес каже:

— Якщо в неї коли-небудь знімали відбитки пальців — у більшості людей їх знімали — цього буде достатньо. Вам можуть показати фотографії її одягу, або щось з особистих прикрас.

— Звідки нам знати її прикраси? — схлипує тітка Шарлотта. Якийсь коп, що якраз точив собі воду, озирається на неї. — Я ледь помічала, в чому вона була одягнена!

Ходжес здогадується, що вона склала ціну кожному шву, але не коментує.

— У них можуть матися інші запитання. — (Деякі з них про нього.) — Це не забере багато часу.

Там є ліфт, але Ходжес обирає сходи. На майданчику поверхом нижче він притуляється до стіни, очі заплющені, і робить півдюжини глибоких, тремтливих вдихів. Тепер уже приходять сльози. Він утирає їх рукавом. Тітка Шарлотта виразила турботу щодо Холлі — турботу, яку поділяє й Ходжес, — але жодної журби по своїй розірваній на шматочки племінниці. Він здогадується, що найбільший інтерес тітки Шарлотти щодо Джейні зараз стосується того, що трапиться з тими милими грошенятами, що їх успадкувала Джейні від своєї сестри.

«Я сподіваюся, що вона заповіла їх якомусь, курва, шпиталю для собак», — думає він.

Ходжес сідає із захеканим кректанням. Використовуючи одну зі сходинок як імпровізований стіл він викладає туди чохол для окулярів, а потім — з портмоне — пом’ятий блокнотний аркуш із двома рядами цифр на ньому.

— Алло? — голос слабкий, несміливий. — Алло, хто це?

— Мене звуть Джером Робінсон, мем. Білл Ходжес, здається, мусив вам сказати, що я можу подзвонити.

Тиша.

— Мем? — Джером сидить з комп’ютером, стискаючи свій «Андроїд»[290] так, що ледь його корпус не тріскається. — Міс Джібні?

— Я тут. — Це звучить мало не зітханням. — Він сказав, що хоче впіймати людину, яка вбила мою кузину. Там був жахливий вибух.

— Я знаю, — каже Джером. Далі по коридору Барб тисячний раз починає крутити новий диск «Довколишніх». Він називається «Поцілунки на півдорозі». Він поки що не довів Джерома до оскаженіння, але з кожним новим програванням оскаженіння стає чимраз ближчим.

Тим часом жінка на тому боці лінії почала плакати.

— Мем? Міс Джібні? Я дуже співчуваю вашій втраті.

— Я її майже зовсім не знала, але вона була моєю кузиною, і вона була доброю до мене. І містер Ходжес також. Ви знаєте, що він у мене спитав?

— Ні, аж ніяк.

— Чи я поснідала. Хіба це не уважність?