Мiстер Мерседес полностью

«Звісно, ти готовий, — думає Ходжес. — Ти, мабуть, думаєш, ніби розумієш, чим ризикуєш, але насправді аж ніяк. Коли тобі сімнадцять, майбутнє є абсолютно теоретичною річчю».

А щодо Холлі… раніше він сказав би, що вона щось на кшталт людини-кіноекрана, чия кожна думка масштабно проектується на її обличчя, але наразі вона залишається непроникною.

— Дякую, Джероме, тільки…

Тільки це важко. Відмовитися важко, і це буде вдруге, що він упустив цього Містера Мерседеса.

Але.

— Справа не лише в нас, розумієте? Він міг мати ще вибухівку, і якщо він використає її проти якогось скопища людей… — він дивиться прямо на Холлі… — як він був використав «мерседес» вашої кузини проти того натовпу, це буде моя вина. Я не можу дозволити такого ризику.

Промовляючи обережно, зважуючи кожне слово, немов компенсуючи оте своє, що тривало, либонь, протягом всього її життя, мимрення, Холлі каже:

— Ніхто не зможе його впіймати, окрім вас.

— Дякую, проте ні, — каже він делікатно. — Поліція має ресурси. Вони почнуть з того, що оголосять БОЛО на його машину, включно з її номером. Я цього зробити не можу.

Звучить це добре, але він сам не вірить, що це є добрим. Коли не зважується на щось божевільно ризикове, як те, що він зробив біля Міського Центру, Брейді залишається серед вельми кмітливих. Машину він заховає в якомусь непримітному місці — можливо, на якійсь парковці в центрі, можливо, на парковці біля аеропорту, можливо, на якійсь з тих безкінечних парковок при торговельному комплексі. Його карета не «Мерседес-Бенц»; то непоказний «субару» кольору лайна, і його не знайти сьогодні або завтра. Вони можуть продовжувати його шукати й на наступному тижні. А якщо таки знайдуть, самого Брейді не буде ніде поблизу машини.

— Ніхто, окрім вас, — наполягає вона. — І тільки з нашою допомогою.

— Холлі…

— Як ви можете здаватись? — кричить вона на нього. Стиснувши одну руку в кулак, вона б’є себе в центр лоба, залишаючи там червону відмітину. — Як ви можете? Джейні любила вас! Начебто вона була навіть вашою коханою! А тепер вона мертва! Як та жінка нагорі! Вони обидві мертві!

Вона замахується, щоб вдарити себе знову, та Джером перехоплює її руку.

— Не треба, — каже він. — Будь ласка, не бийте себе. Мені від цього стає вкрай зле.

Холлі починає плакати. Джером незграбно її обіймає. Він чорний, вона біла, йому сімнадцять, а їй за сорок, але для Ходжеса Джером схожий на батька, який втішає свою дочку, котра прийшла додому зі школи й розказала, що ніхто не запросив її на Весняний бал.

Ходжес дивиться на маленьке, але ретельно доглянуте заднє подвір’я Хартсфілдів. Він також почувається вкрай зле, і не лише через Джейні, хоча й це вже достатньо погано. Йому вкрай зле на душі через тих людей біля Міського Центру. Йому вкрай зле через сестру Джейні, якій вони відмовлялися вірити, яку паплюжили в пресі та яку потім довів до самогубства парубок, який жив у цьому будинку. Він навіть почувається вкрай зле через те, що не спромігся звернути увагу на слова місіс Мельбурн. Він розуміє, що Піт Гантлі в даному випадку зняв би з нього відповідальність, а це ще гірше. Чому? Тому що Піт не такий вправний у цім ділі, яким усе ще залишається він, Ходжес. І ніколи Піт не стане таким, навіть у найвдаліший для нього день. Достатньо добрий парубок і справжній трудяга, але…

Але.

Але є одне але.

Усе це нічого не змінює. Йому треба подзвонити та про все повідомити, навіть коли це відчувається, як смерть. Якщо решту відсунути вбік, залишається єдине: Керміт Вільям Ходжес опинився в глухому куті. Брейді Хартсфілд розчинився в повітрі. Якась ниточка може матися в тих комп’ютерах — щось таке, що підкаже, де він зараз, які в нього можуть бути плани, або й те, й інше разом, але Ходжес не має до них доступу. Також не має для нього виправдання у продовженні приховування імені й опису людини, яка вчинила Бійню при Міському Центрі. Можливо, Холлі й права, можливо, Брейді Хартсфілд уникне арешту та вчинить якийсь новий жорстокий злочин, але kermitfrog19 не має вибору. Єдине, що йому залишилося зробити — це прикрити Джерома й Холлі, якщо зможе. Наразі він навіть може не спромогтися на це. Доскіпливий дідок з дому навпроти бачив їх, врешті-решт.

Він виходить на ґанок і розкриває «Нокію» — телефон, яким він сьогодні користався більше, ніж за весь час відтоді, як був вийшов на пенсію.

Він думає: «Ну хіба це не паскудство?»

І швидкісним набором телефонує Піту.

Піт відповідає на другому гудку.

— Напарнику! — кричить він збуджено.

На задньому фоні чути жебоніння голосів, і Ходжес спершу думає, що Піт зараз десь у барі, напівналиганий і вже на шляху до повного хлюща.

— Піте, мені треба поговорити з тобою про…

— Йо, йо, я висповідаюся тобі про все, що захочеш, тільки не тепер. Хто тобі подзвонив, Іззі?

— Гантлі! — кричить там хтось. — Шеф буде тут о п’ятій! З пресою! Де той чортів ОЗГ?

— ОЗГ, офіцер зі зв’язків з громадськістю. «Піт не в барі і не п’яний, — думає Ходжес. — Він просто нахер такий радісний, що ледь не стрибає вище місяця».