Мiстер Мерседес полностью

Закінчивши з їжею (він доїдає все до останньої крихти), Брейді прибирає після себе на столі, витираючи пляму розлитої підливки новою серветкою, і викидає її до сміття. Дівчина за шинквасом питається, чи все було гаразд. Брейді каже, що все було добре, загадуючись, скільки курчатини, підливки, бісквітів і капустяного салату встигне переваритися, поки вибухом йому не розірве живіт, розляпавши довкола те, що там ще залишатиметься.

«Вони мене запам’ятають», — думає він, стоячи на краю автотраси, чекаючи просвіту в русі, щоб знов повернутись до мотелю. Найбільший з усіх рахунок. Я ввійду в історію. Тепер він радий, що не убив того жирного екс-копа. Ходжес мусить бути живим, щоб дізнатися про те, що відбудеться цього вечора. Він мусить це пам’ятати. Він мусить далі з цим жити.

Повернувшись до свого номера, він дивиться на крісло-візок і начинений вибухівкою сечоприймач, який лежить на подушці з написом «ПАРКІНГ ДЛЯ ГУЗНА». Він хоче приїхати до «МАКу» раніше (але не задуже рано; останнє, чого б йому бажалося, це щоб комусь там почало муляти очі те, що він чоловік, і до того ж старший за тринадцятирічного), але час іще мається. Він узяв з собою свій ноутбук, не з якоїсь конкретної причини, а просто за звичкою, і тепер цьому радий. Він відкриває комп’ютер, підключається до мотельного «вай-фая» і заходить на «Блакитну Парасольку Деббі». Там він залишає одне, останнє повідомлення — свого роду страховий поліс.

Виконавши цю роботу, він знову йде пішки до довготермінової парковки при аеропорті й забирає свій «Субару».

Незадовго до пів на четверту Ходжес з обома своїми детективами-стажерами прибувають на Харпер-ровд. Побіжно роззирнувшись довкола, Холлі несе ноутбук покійної місіс Хартсфілд до кухні й там його вмикає. Джером з Ходжесом стоять поряд, обидва з надією, що тут не спливе віконце для введення пароля… але воно з’являється.

— Спробуйте її прізвище, — каже Джером.

Холлі пробує. «Мак» заперечливо трусить віконцем: «Ні».

— Окей, спробуйте Debbie, — каже Джером. — Обидва варіанти — той, що з «іе» в кінці, і той, що просто з «і».

Щоб краще бачити того, хто їй докучає, Холлі змахує собі з очей пасмо мишачо-коричневого волосся:

— Джероме, знайдіть собі якесь заняття, гаразд? Я не хочу, щоб ви зазирали мені через плече. Я це ненавиджу. — Вона переводить увагу на Ходжеса. — Можна мені тут курити? Сподіваюсь, що можна. Це допомагає мені думати. Сигарети допомагають мені думати.

Ходжес подає їй блюдечко.

— Курити дозволяється. Ми з Джеромом будемо в моєму кабінеті. Крикніть, якщо щось знайдете.

«Малі на це шанси, — думає він. — Шанси малі на все, насправді».

Холлі не звертає уваги. Холлі вся світиться. Вона облишила тон проповідниці Воскресіння і повернулась до свого мимрення:

— Сподіваюсь, вона залишила якийсь натяк. Маю надію на підказочку. Надія на підказочку, ось що має Холлі.

«О Господи», — думає Ходжес.

У себе в кабінеті він питає в Джерома, чи має той якесь уявлення про ту підказку, про яку мимрить Холлі.

— Після трьох спроб деякі комп’ютери дають підказку до свого пароля. Щоби турнути тобі пам’ять, якщо ти забув. Але це треба самому запрограмувати.

З кухні долітає щирий, без усякого мимрення крик:

— Лайно! Двічі лайно! Тричі лайно!

Ходжес з Джеромом переглядаються

— Здогадуюсь, що ні, — мовить Джером.

Ходжес вмикає свого комп’ютера й каже Джерому, чого він хоче: список усіх публічних заходів у наступні сім днів.

— Це я можу зробити, — киває Джером, — але спершу вам треба перевірити оце.

— Що?

— Он те повідомлення. «Під Блакитною Парасолькою».

— Клацни його, — пальці Ходжеса стиснуті в кулаки, але коли він читає останню епістолу merckill’а, вони повільно розтискаються. Повідомлення коротке і, хоча термінової користі від нього нема, в нім міститься певний промінчик надії.

Джером каже:

— Здається мені, Білле, ви оце щойно отримали записку про розірвання романтичних стосунків.

Ходжесу теж так здається, але йому це байдуже. Він зосереджений на P.S. Він розуміє, що цей постскриптум може бути відволікаючим трюком, але якщо це не так, у них ще мається деякий час.

З кухні допливають пасма сигаретного диму й черговий відчайдушний скрик: «Лайно».

— Білле? Мені оце зараз навернулась погана думка.

— Яка саме?

— Концерт сьогодні ввечері. Того бой-бенду, «Довколишніх». У «Мінго». Мої сестричка з матір’ю туди йдуть.