Мiстер Мерседес полностью

Вона заходить назад до кімнати така розчервоніла, виклична, очі юні, і дійсно гарна.

— Ти супер, Холлі! — каже Джером, піднімаючи руку для високої п’ятірки.

Вона ігнорує його жест. Її очі — все ще роз’ярені — вчепилися в Ходжеса.

— Якщо ви дзвонили в поліцію і я потраплю в неприємності, мені на те байдуже. Але якщо ви цього ще не робили, ви не мусите. Вони його не зможуть знайти. Ми зможемо. Я знаю, що ми зможемо.

Ходжес розуміє, що, якщо арешт Містера Мерседеса є важливішим для когось на землі більше, ніж для нього, цією людиною є Холлі Джібні. Можливо, вперше в своєму житті вона робить щось значуще. І робить це разом з людьми, яким вона подобається і які її поважають.

— Я притримаю цю справу трішки довше. Здебільша тому, що копи саме сьогодні зайняті дечим іншим. Кумедна річ — чи радше, тут присутня іронія — це те, що вони вважають, ніби те пов’язано зі мною.

— Про що ви говорите? — питає Джером.

Ходжес кидає погляд собі на годинник і бачить, що вже двадцята хвилина по другій. Вони пробули тут достатньо довго.

— Поїхали до мене додому. Я вам усе розповім дорогою, а потім ми зможемо ще раз обсмоктати нашу справу. Якщо ні до чого не дійдемо, тоді я знову подзвоню моєму старому напарнику. Я не ризикну, щоб десь сталося нове шоу жахів.

Хоча ризик тут вже присутній, і він бачить з їхніх облич, що й Джером, і Холлі розуміють це не гірше за нього.

— Щоб подзвонити матері, я пішла в той маленький кабінетик при вітальні, — каже Холлі. — Там є ноутбук місіс Хартсфілд. Якщо ми їдемо до вас додому, я хочу забрати його з собою.

— Навіщо?

— Може, мені вдасться дізнатись, яким чином зайти в його комп’ютери. Вона могла десь занотувати клавішні команди або пароль, який активується голосом.

— Холлі, це здається малоймовірним. Такі психічно хворі парубки, як цей Брейді, приділяють величезну увагу тому, щоб приховати від усіх, ким вони насправді є.

— Це я знаю, — каже Холлі. — Звісно, що я це знаю. Тому що сама психічно хвора, і я намагаюся це приховувати.

— Нумо, Холлі, ходімо. — Джером намагається взяти її за руку. Холлі йому не дається. Натомість вона дістає з кишені сигарети.

— Я хвора, і я знаю, що я хвора. Моя мати також це знає, і вона за мною назирає. Вона стежить за мною. Тому що вона бажає мене захищати. Місіс Хартсфілд мусила б робити так само. Він був її сином, врешті-решт.

— Якщо та жінка Лінклаттер у «Дискаунт Електронікс» має рацію, — каже Ходжес, — місіс Хартсфілд більшість часу залишалася в сраку п’яною.

Холлі відповідає:

— Вона могла бути високофункціональною п’яничкою. Чи у вас є якась краща ідея?

Ходжес здається.

— Окей, беріть ноутбук. Та й що за чорт.

— Не зараз, — каже вона. — Через п’ять хвилин. Я хочу викурити сигарету. Я вийду на ґанок.

Вона виходить надвір. Сідає. Закурює.

Ходжес гукає крізь сітчасті двері:

— Коли ви стали такою рішучою, Холлі?

Вона не обертається для відповіді:

— Коли я побачила, як на вулиці горять шматки моєї кузини.

За чверть до третьої того дня Брейді виходить зі своєї кімнати в «Мотелі 6» подихати свіжим повітрям і стежить за «Курником»[332] на протилежному боці автотраси. Він переходить дорогу й замовляє собі останню в житті їжу: «Насолоду-квоктуху» з додатковою підливою і салатом з капусти. У ресторанній секції майже порожньо, і він несе свою тацю до столика біля вікна, щоб посидіти на сонечку. Невдовзі його для нього не стане, тож чому б йому ним не повтішатися, поки ще може.

Їсть він повільно, згадуючи, скільки разів він привозив з «Курника» їжу додому та як його мати завжди просила, щоб «Насолода-квоктуха» була з подвійною підливкою. Він замовив її улюблену страву, навіть не думаючи про це. Це викликає сльози, і він витирає їх паперовою серветкою. Бідна матуся!

На сонечку хороше, але його вигоди ефемерні. Брейді вважає, що пітьма пропонує більш тривкі вигоди. Не чути більше лесбо-феміністичних казань Фредді Лінклаттер. Не чути більше, як Тоунз Фробішер пояснює, що він особисто не може поїхати на виклик, бо на ньому лежить ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ВЕСЬ МАГАЗИН, тоді як справжня причина полягає в тому, що він не впізнає, що полетів жорсткий диск, навіть якщо той вкусить його за член. Не відчувати більше, як перетворюються на кригу його нирки, коли він у серпні катається фургоном «Містер Смаколик» з увімкнутими на повну потужність холодильниками. Не херачити по приладовій панелі «Субару», коли відмикається радіоприймач. Не думати більше про мереживні трусики й довгі, довгі стегна своєї матері. Не лютитися через те, що його ігнорують, не цінують як слід. Не буде більше головного болю. І не буде безсонних ночей, бо після сьогодні настане суцільний сон, безперервний.

Без сновидінь.