Мiстер Мерседес полностью

— Авжеж. До четвертої тридцяти, годиться?

У її очах з’являється гендлярський блиск.

— До за чверть п’ятої?

Ходжес хитає головою.

Холлі зітхає.

— А ще в мене закінчилися сигарети.

— Вони вас прикінчать, — каже Джером.

Вона кидає на нього невинний погляд:

— Так! У цьому почасти й полягає їхня чарівність.

Ходжес із Джеромом їдуть машиною до маленького торговельного центру на перехресті Харпер-ровд і Ганновер-стрит, щоб купити для Холлі сигарет і подарувати їй ту приватність, якої вона вочевидь потребує.

Сівши знову в сірий «мерседес», Джером, перекидаючи пачку «Вінстона» з руки в руку, каже:

— У мене мурашки по тілу від цієї машини.

— У мене теж, — зізнається Ходжес. — Але, схоже, вона ніяк не зачіпає Холлі, чи не так? Попри всю її вразливість.

— Ви гадаєте, з нею все буде гаразд? Після того як це скінчиться, я маю на увазі.

Тиждень тому, можливо, навіть пару днів тому, Ходжес відповів би на це щось ухильне, політкоректне, але відтоді він разом з Джеромом пройшов через багато чого.

— Певний час, — каже він. — А потім… ні.

Джером зітхає так, як то роблять люди, коли їхні власні похмурі думки на якісь речі, отримують підтвердження.

— Гадство.

— Йо.

— То що тепер?

— Тепер ми повернемося, віддамо Холлі оці цвяхи до її труни й дозволимо їй викурити одну сигарету. Потім спакуємо все те, що вона поцупила з будинку Хартсфілдів. Я відвезу вас обох до торговельного центру «Березовий Пагорб». Ти своїм «ренглером» відвезеш Холлі в Цукрові Пригірки, а потім сам поїдеш додому.

— І отак просто дозволимо мамі й Барб та її подружкам йти на те шоу.

Ходжес відповідає на одному подиху:

— Якщо тобі від цього стане легше, скажи своїй матері, щоб відмінила похід.

— Якщо я так зроблю, все викриється, — так само перекидаючи пачку сигарет з руки в руку. — Усе, що ми робили сьогодні.

Джером розумний хлопець, і Ходжесу нема потреби шукати цьому підтвердження. Чи нагадувати йому про те, що кінець-кінцем все це так чи інакше відкриється.

— А що ви робитимете, Білле?

— Поїду знову в Норт-Сайд. Залишу цей «мерседес» за пару кварталів від дому Хартсфілдів, просто заради безпеки. Поверну на місце ноутбук і портмоне місіс Хартсфілд, а потім постежу за будинком. На той випадок, якщо він вирішить туди повернутись.

У Джером на обличчі сумнів.

— Схоже, він усе геть дочиста вимів з тієї підвальної кімнати. То які на це шанси?

— Дрібні, майже невидимі, але це все що я маю. Поки не передам цю справу Пітові.

— Ви справді хотіли його власноруч загнуздати?

— Так, — відповідає Ходжес. — Справді хотів.

Коли вони повертаються, голова Холлі лежить на столі, схована між її рук. Навкруг неї астероїдним поясом розкидано вміст портмоне Дебори Хартсфілд. Ноутбук все ще ввімкнутий і все ще показує те вперте віконце для введення пароля. За годинником на стіні вже за двадцять хвилин п’ята.

Ходжес побоюється, що вона протестуватиме проти його задуму повернути її додому, але Холлі тільки сідає прямо, розпечатує пачку сигарет і повільно витягає одну. Вона не плаче, але вигляд у неї втомлений і пригнічений.

— Ви старалися якнайкраще, — проказує Джером.

— Я завжди стараюся якнайкраще, Джероме. Але цього завжди недостатньо.

Ходжес підбирає червоне портмоне й починає повертати до його відділень кредитні картки. Вони, мабуть, не в тому самому порядку, як їх тримала тут місіс Хартсфілд, але хто це помітить? Не вона ж.

Там, у гармоніці прозорих кишеньок, вставлені фотокартки, і він байдуже їх перегортає. Ось місіс Хартсфілд стоїть попідручки з кремезним, широкоплечим парубком у синьому робочому комбінезоні — відсутній містер Хартсфілд, мабуть. Ось місіс Хартсфілд стоїть з купкою регочучих леді в якомусь місці, що схоже на салон краси. Ось фото, на якому пухкенький малюк тримає пожежну машинку — Брейді у віці трьох або чотирьох років, мабуть. І ще одна карточка — копія розміром під портмоне тієї фотографії, що в альковному кабінеті місіс Хартсфілд: Брейді з мамою притискаються щоками одне до одного.

Джером тицяє в неї пальцем і каже:

— Знаєте, що це мені трохи нагадує? Демі Мур і той, як-там-його-ім’я, Ештон Кучер[336].

— У Демі Мур чорне волосся, — між іншим зауважує Холлі. — Тільки в «Солдаті Джейн» у неї його майже нема, бо вона там навчалася бути «морським котиком»[337]. Я дивилася цей фільм три рази, один раз у кінотеатрі, раз на відеокасеті, і раз на своєму «айТьюнз». Дуже цікавий. Місіс Хартсфілд блондинка. — Подумавши, вона додає: — Була.

Ходжес виймає фотографію з її кишеньки, щоб краще роздивитися, потім її перевертає. На зворотному боці акуратно надписано: Мама та її медовий хлопчик, пляж Сенд-Пойнт, серпень 2007. Він пару разів проводить краєм фотокартки собі по ребру долоні, вже майже повертає її назад до портмоне, але потім зображенням донизу підсовує її до Холлі.

— Спробуйте оце.

— Вона хмуриться на нього:

— Спробувати що?

— Медовий хлопчик.

Холлі друкує ці слова, натискає клавішу… і видає вельми не-Холлівський крик радості. Тому що вони поцілили. Отак-от просто.