Мiстер Мерседес полностью

Брейді проводить долонею собі по голові, відчуваючи гладеньку шкіру там, де більше не має шансів вирости жодна щетина. Потім він задкує кріслом з тієї щілини, до якої був втиснув свою машину, і починає повільно котити себе через широкий простір парковки в бік зростаючого натовпу.

Ходжес потрапив у пастку години-пік, і тому прибуває до Норт-Сайду тільки невдовзі по шостій. Джером і Холлі все ще з ним; вони обоє бажають залишатися з ним до кінця, незважаючи на будь-які наслідки, і Ходжес вирішив, що не може їм відмовити. Не те щоб він мав тут великий вибір: Холлі не оголошує того, що знає. Чи гадає, нібито знає.

Хенк Бісон не сидить у своєму будинку, тож він встигає перейти вулицю раніше, ніж Ходжес зупиняє «мерседес» Олівії Трелоні на під’їзній алеї Хартсфілдів. Ходжес зітхає і натискає кнопку опускання водійського вікна.

— Я таки хотів би знати, що тут відбувається, — каже містер Бісон. — Чи має це якийсь стосунок до того ґвалту в Лоутавні?

— Містере Бісон, — каже Ходжес, — я розумію ваше занепокоєння, але вам потрібно повернутись до свого буднику і…

— Ні, зачекайте, — втручається Холлі. Вона перехиляється через центральний консоль «мерседеса» Олівії Трелоні, щоб бачити обличчя містера Бісона. — Скажіть мені, як розмовляє містер Хартсфілд. Мені потрібно знати, як звучить його голос.

Бісон дивиться збентежено.

— Як і у всіх, я гадаю. А що?

— Він у нього низький? Ну, знаєте, баритон?

— Ви маєте на увазі, як у тих товстих оперних співаків? — сміється Бісон. — Та де там збіса. Що це взагалі за питання таке?

— І не високий, не писклявий?

Бісон, звертаючись до Ходжеса, запитує:

— Ваша напарниця божевільна?

«Тільки трішечки», — думає собі Ходжес.

— Дайте відповідь на запитання, сер, — мовить він.

— Ані не низький, ні писклявий. Звичайний! Що тут відбувається?

— Без акценту? — наполягає Холлі. — Ну, скажімо… гм… південного? Чи новоанглійського? Або, можливо, бруклінського?

— Ні, я сказав. Голос у нього, як у всіх.

Холлі відхиляється на спинку сидіння, вочевидь задоволена.

Ходжес каже:

— Зайдіть до себе в дім, містере Бісон. Будь ласка.

Бісон фиркає, проте йде назад. Біля підніжжя свого ґанку він затримується, щоб кинути погляд через плече. Один із тих поглядів, що їх Ходжес багато разів бачив раніше, погляд отой, що «я виплачую тобі зарплатню, засранцю». Потім він заходить у будинок, затріскуючи за собою двері, щоб дати їм зрозуміти свою думку. І вже невдовзі він з’являється знову, у вікні, зі складеними на грудях руками.

— А якщо він подзвонить до копівської стайні та спитає, що тут робиться? — питає із заднього сидіння Джером.

Ходжес усміхається. Посмішка в нього зимна, але щира.

— Щасти йому в цьому цього вечора. Ходімо.

Ведучи їх вервечкою за собою по вузькій доріжці між гаражем і будинком, він позирає собі на годинник. Чверть по шостій. Він думає: «Як же летить той час, коли ти розважаєшся».

Вони входять до кухні. Ходжес відчиняє двері в підвал і тягнеться рукою до вмикача.

— Ні, — каже Холлі. — Облиште.

Ходжес дивиться на неї запитально, але Холлі вже відвернулась до Джерома.

— Ви мусите це зробити. Містер Ходжес занадто старий, а я жінка.

Якусь мить Джером не второпає, але потім йому доходить.

— Контроль дорівнює світлу?

Вона киває. Обличчя в неї напружене, витягнуте.

— Це спрацює, якщо ваш голос хоч якось близький до його.

Джером вступає в одвірок, майже несвідомо прокашлюється і промовляє: «Контроль».

Підвал залишається темним.

Ходжес каже:

— У тебе природно низький голос. Не баритон, але низький. Саме тому ти сприймаєшся старшим, ніж насправді, коли говориш по телефону. Спробуй промовити те саме трішечки вище.

Джером повторює слово, і світло в підвалі загорається. Холлі Джібні, чиє життя ніколи не було занадто схожим на комедійний телесеріал, сміється, аж сплескує долонями.

Шоста двадцять, коли Таня Робінсон прибуває до «МАКу», і, прилаштовуючись у чергу в’їжджаючих автомобілів, вона думає, що треба було прислухатися до приставань дівчаток і виїхати з дому на цей концерт на годину раніше. Парковка вже на три чверті заповнена. Хлопці в помаранчевих безрукавках спрямовують машини. Один з них махає їй наліво. Вона повертає в той бік, кермуючи з повільною обережністю, бо вирушила на цьоговечірнє сафарі в позиченому в Джинні Карвер «Тахо»[339]; і останнє, чого б їй хотілося, це зачепити когось бампером. Дівчатка позаду неї — Хільда Карвер, Бетсі ДеВітт, Дайна Скотт і її власна Барбара — буквально підскакують від збудження на сидіннях. Вони зарядили СіДі-плеєр «Тахо» своїми дисками «Довколишніх» (на всіх у них їх є шість штук) і раз у раз верещать: «Ой, я так люблю оцю!» кожного разу, як починається нова пісня. Це так шумно, так напружено, і Таня дивується, усвідомлюючи, що це дарує їй задоволення.

— Дивіться, не наїдьте на отого інваліда, місіс Робінсон, — гукає і показує Бетсі.