Мiстер Мерседес полностью

— О Боже, мамо, я так хвилююся! — шепоче Барбара, і Таню зворушують побачені в очах доньки сльози. З’являється випендривий парубок у майці з написом: «100 КРАЩИХ АЛЬБОМІВ МІСЯЦЯ радіостанції „Гарні люди“». Промінь прожектора супроводжує його до авансцени.

— Агов, хлоп’ята! — гукає він. — Яквоновамведеться там?

Свіжа хвиля вереску запевняє його, що натовпу, який розкупив усі місця в цьому залі, ведеться просто чудово. Таня бачить, що два ряди людей в інвалідних кріслах-візках також аплодують. Окрім того лисого чоловіка. Він просто сидить, як сидів. «Мабуть, боїться впустити свою фотографію», — думає Таня.

— Ви готові зустрічати певних хлопців, чи тобто Бойда, Стіва й Піта? — питається гостьовий діджей.

Ще більше вереску та криків.

— А чи готові ви привітати декого на ім’я КЕМ НОЛЗ?

Дівчатка (більшість з яких від ошелешення не змогли б вимовити й слова при персональній зустрічі зі своїм ідолом) відчайдушно верещать. Вони готові, аякже. Боже, які вони готові. Просто всмерть готові.

— За кілька хвилин ви побачите шоу, від якого у вас очі полізуть на лоба, але поки що, леді та джентльмени, — а особливо ви, дівчатка, — зустрічаймо аплодисментами… «ДОООВ…КОООЛИШШШНІХ!!!»

Вся аудиторія підхоплюється на рівні, а коли світло на сцені перетворюється на суцільну темряву, Таня розуміє, чому дівчаткам так потрібно було отримати назад свої телефони. У її часи всі тримали над головами запалені сірники або одноразові запальнички «Бік». Теперішні діти тримають свої мобільні телефони, спільне світіння усіх тих маленьких екранчиків заповнює блідим, сливе місячним сяйвом чашу аудиторії.

«Звідки вони знають, що саме так треба робити, — дивується подумки вона. — Хто їм про це каже? А втім, якщо згадати, хтось щось казав нам?»

Вона цього не може згадати.

Вогні на сцені розжарюються до пічної червоності. У цей момент нарешті крізь перевантажену мережу пробивається виклик і мобільник Барбари Робінсон вібрує в її руці. Вона його ігнорує. Відповідь на якийсь телефонний дзвінок — це остання в світі річ, яку їй хотілося б зараз зробити (уперше в своєму юному житті), і все одно вона б не змогла почути того, хто їй телефонує — мабуть, її брат, — якби навіть відповіла. Галас у концертному залі «Мінго» оглушливий… і Барб це страшенно подобається. Вона вихитує своїм вібруючим телефоном туди-сюди над головою широкими повільними помахами. Усі так само роблять, навіть її мама.

Лідер-вокаліст «Довколишніх», одягнений у найтісніші джинси, які будь-коли бачила Таня Робінсон, вибігає на сцену. Кем Нолз відкидає назад своє спадаюче хвилею біляве волосся і заводить: «Ти не мусиш бути знову самотньою».

Більшість аудиторії поки ще залишається на ногах, махаючи своїми телефонами. Концерт розпочався.

«Мерседес» звертає зі Спайсер-бульвару на позначену знаками «ПОСТАЧАННЯ „МАКу“» та «ТІЛЬКИ ДЛЯ ПРАЦІВНИКІВ» службову дорогу. За чверть милі зсувні ворота. Вони закриті. Джером зупиняється біля стовпа з інтеркомом. Там табличка з написом: «ЩОБ ВІДКРИЛИ, ДЗВОНІТЬ».

Ходжес мовить:

— Скажи їм, що ти поліція.

Джером опускає своє вікно й натискає кнопку. Не відбувається нічого. Він натискає її знову, цього разу тримаючи. Ходжесу напливає кошмарна думка: «Коли нарешті хтось відповість на Джеромів дзвінок, тим кимсь виявиться та жінка-робот, з пропозицією кількох десятків нових опцій».

Але тут виявляється справжня жива людина, хоча й не дружня.

— Задній заїзд замкнено.

— Поліція, — каже Джером. — Відкривайте ворота.

— Що вам потрібно?

— Я вам щойно сказав. Відкривайте ці чортові ворота. Справа нагальна.

Ворота починають від’їжджати на свої роликах, але замість того, щоб їхати далі, Джером знову натискає кнопку.

— Ви служба безпеки?

— Старший доглядач, — відповідає рипучий голос. — Якщо вам потрібна служба безпеки, ви мусите дзвонити до Відділу безпеки.

— Там нема нікого, — каже Ходжес Джерому. — Вони в залі, вся їхня зграя. Просто заїжджай.

Джером рушає вперед, хоча ворота ще не цілком відкрилися. Він обдирає оновлений лак на корпусі «мерседеса».

— Може, вони його вже схопили, — мовить він. — У них же є той його опис, тож може, вони його вже схопили.

— Не схопили, — каже Ходжес. — Він усередині.

— Звідки ви знаєте?

— Слухай.

Саму музику вони ще не можуть розібрати, але з так і відкритим водійським віконцем, вони чують гупання басових пасажів.

— Концерт іде. Якби хлопці Віндома загнуздали парубка з вибухівкою, вони припинили б його відразу й уже евакуювали людей з усієї будівлі.

— Як він зумів пробратися досередини? — питає Джером і б’є по керму. — Як?

Ходжес чує ляк у голосі хлопця. І все через нього. Все це через нього.

— Не маю уявлення. Вони ж мають його фото.