Мiстер Мерседес полностью

«Ви зразу можете завантажити квиток, який потім роздрукуєте собі принтером. Жодних рюкзаків чи сумок на цей захід проносити не дозволяється. Дякуємо, що замовили ваш квиток через „ФанТастик“, де всі найкращі місця на всі великі шоу лише на відстані кліку від вашого комп’ютера».

А під цим:

«ДОВКОЛИШНІ». АУДИТОРІЯ «МІНГО»

У МІСЬКОМУ АРТ-КУЛЬТУРНОМУ КОМПЛЕКСІ.

3 ЧЕРВНЯ, 2010, 19:00.

Ходжес заплющує очі. Отже, цей клятий концерт врешті-решт. Ми зробили зрозумілу помилку… але помилку непробачну. Благаю, Господи, не дай йому пробратися всередину. Благаю, Господи, нехай хлопці Товчи-Тузая перехоплять його на вході.

Але навіть таке може обернутись кошмаром, бо Ларрі Віндом перейнятий упевненістю, що вишукує якогось розбещувача дітей, а не божевільного бомбиста. Якщо він підмітить Брейді і спробує його загнуздати важкою рукою, зі звичною для себе відсутністю делікатності…

— Уже за чверть сьома, — каже Холлі, показуючи на цифровий годинник на Номері Три Брейді. — Він може все ще стояти там у черзі, але ймовірно, він уже всередині.

Ходжес знає, що вона має рацію. З такою кількістю дітей, які туди пішли, розсаджування по місцях мусило розпочатися не пізніше шостої тридцяти.

— Джероме, — гукає він.

Хлопець не відповідає. Він невідривно дивиться на присланий квиток на комп’ютерному екрані і, коли Ходжес кладе руку йому на плече, це як торкнутися каменя. — Джероме.

Повільно, Джером повертається. Очі в нього величезні.

— Якими виявилися ми тупими, — шепоче він.

— Подзвони своїй мамі, — голос у Ходжеса залишається спокійним, і це не завдяки якимсь його особливим зусиллям, а тому що він перебуває в глибокому шоці. У нього перед очима усе ще манячить сталева кулька. І той розпоротий жилет. — Зараз же. Скажи їй, щоб хапала Барбару й інших дітей, яких вона туди повела, і мерщій робила звідти ноги.

Джером виймає з тримача в себе на поясі телефон і швидкісним набором викликає матір. Холлі, з міцно зчепленими поверх грудей руками, уп’ялася в нього очима, її обкусані губи опущені вниз у гримасі.

Джером чекає, бурмоче прокляття, потім каже:

— Мамо, ти мусиш забиратися звідти. Просто бери дівчаток і йди геть. Не передзвонюй мені, ні про що не перепитуй, просто йди. Не біжи. Але забирайся звідти!

Він завершує дзвінок і каже їм те, що вони вже й так зрозуміли:

— Голосова пошта. Гудків прозвучало до чорта, отже вона не балакає зараз по телефону, і не вимкнула його. Я цього не второпаю.

— А як щодо твоєї сестри? — питає Ходжес. — У неї ж мусить бути свій телефон.

Раніше ніж він встигає закінчити цю фразу, Джером знов натискає кнопку швидкісного набору. Слухає так довго, що цей час здається Ходжесові вічністю, хоч він і розуміє, що минає всього десять чи п’ятнадцять секунд. А потім мовить:

— Барб! Чому, збіса, ти не відповідаєш? Ви з мамою, й інші дівчата, мусите звіди забиратися! — Він завершує дзвінок. — Я цього не второпаю. Вона завжди тримає його біля себе, телефон практично зрісся з нею, вона мусила б принаймні відчути його вібра…

Подає голос Холлі:

— Ох, яке ж лайно гівняне.

Але для неї це не звучить достатнім.

— Ох, яке ж блядство!

Вони обертаються до неї.

— Якого розміру той концертний зал? Скільки він може вмістити людей?

Ходжес намагається відновити в пам’яті те, що йому відомо про аудиторію «Мінго».

— Сидячих місць чотири тисячі. Я не знаю, чи в них дозволяються стоячі місця, чи ні. Не можу пригадати цієї частини протипожежного кодексу.

— І на цьому шоу майже вся публіка складається з дівчат, — каже Холлі. — Дівчат з телефонами, які з ними практично зрослися. Більшість з них чешуть зараз у них язиками, поки концерт не розпочався. Або спілкуються текстовими повідомленнями. — Очі в неї величезні від переляку. — Це мережі. Вони перевантажені. Ти мусиш намагатися далі, Джероме. Ти мусиш дзвонити, поки не проб’єшся.

Він безмовно киває, але дивиться на Ходжеса.

— Вам треба подзвонити своєму другу. Тому, що там у службі безпеки.

— Йо. Але не звідси. З машини, — Ходжес знову дивиться собі на годинник. За десять сьома. — Ми їдемо в «МАК».

Холлі стикає кулаки обабіч свого обличчя.

— Так, — мовить вона, і Ходжес раптом згадує, що вона була казала раніше: «Вони його не зможуть знайти. Ми зможемо».

Попри власне бажання особисто розібратися з Хартсфілдом — вхопити руками його за горло й бачити, як лупляться очі цього сучого сина, коли в нього припинятиметься дихання — Ходжес сподівається, що тут вона помиляється. Тому що, якщо справа залежить від них, наразі може вже бути надто пізно.