Мiстер Мерседес полностью

Ні, ні того, ні іншого. Його ліцензія на приховане носіння зброї все ще цілком дійсна, але не хочеться з’являтися в збруї на обід зі своїм старим напарником. Від цього він почуватиметься соромливо, а йому вже й так соромно через те, що він намірився сам розкопувати. Натомість він підходить до комода, піднімає складену там спідню білизну і зазирає під неї. Веселий Ляпанець так там і лежить, як він поклав його туди після своєї пенсійної вечірки, так той і лежить.

От Ляпанець годиться. Бодай якась страховка в небезпечному районі міста.

Задоволений, він іде до ліжка і вимикає світло. Ховає долоні в прохолодну містичну кишеню під подушкою і думає про Шляхового Джо. Джо поки що щастить, але врешті-решт його впіймають. І не просто тому, що він продовжує свої напади у відпочинкових зонах вздовж автомагістралей, а тому, що він не може перестати вбивати. Він думає про фразу з листа Містера Мерседеса: «У моєму випадку це неправда, тому що я абсолютно не прагну робити такого знову».

Каже він правду чи бреше, як то він бреше отими своїми НАДМІРНИМИ ЗНАКАМИ ОКЛИКУ, СЛОВОСПОЛУЧЕННЯМИ З ВЕЛИКИХ ЛІТЕР, АБЗАЦАМИ З ОДНОГО РЕЧЕННЯ?

Ходжес гадає, що він бреше — можливо, й собі так само, як і К. Вільяму Ходжесу, Дет-Пенсу. — але наразі, коли Ходжес лежить тут і на нього находить сон, це його не турбує. Головне, що той парубок вважає себе в цілковитій безпеці. Він зарозуміло в цьому впевнений. Схоже на те, що він не усвідомлює, як він підставився, написавши листа чоловіку, який до свого виходу на пенсію був провідним детективом у справі Міського Центру.

Ти відчуваєш потребу про це говорити, хіба не так? Авжеж, відчуваєш, медяничку, не треба брехати своєму старому дядечку Біллі. І якщо той сайт «Блакитна Парасолька Деббі» не черговий відволікаючий маневр, як ті твої слова в лапках, ти відкрив підземний хід у власне життя. Тобі хочеться побалакати. Ти маєш потребу балакати. І якщо ти ще й зумієш збісити мене чимсь, це буде для тебе, як вишенька на пломбірі, хіба не так?

У темряві Ходжес мовить: «Я охоче тебе вислухаю. У мене повно часу. Я ж на пенсії, врешті-решт».

Він засинає з усмішкою.

Наступного ранку Фредді Лінклаттер сидить на краю вантажної платформи і курить «Марлборо». Поряд лежить її акуратно складена куртка «Дискаунт Електронікс», поверх якої покладено її ж сітчасту бейсболку також із логотипом «ДЕ». Вона теревенить про якогось Ісусового стрибуна, котрий її діставав. Її завжди дістають якісь люди і під час перекурів вона про все це розповідає Брейді. Розповідає вона докладно, в усіх подробицях, бо Брейді добрий слухач.

— Отож він мені каже, значить, він каже таке: «Усі гомосексуалісти потрапляють до пекла, і в цій брошурі все про це пояснюється». Ну, я її й беру, правильно? Там картинка, на обкладинці, там на ній двійко в сраку переляканих парубків, ґеї — у кримпленових костюмах, Богом клянуся — отже, вони тримаються за руки і дивляться в печеру, заповнену полум’ям. Плюс сам диявол! З вилами! Я тебе не дурю. І все-таки я намагаюся з ним про це подискутувати. У мене таке враження, ніби він потребує діалогу. Отож я кажу, я йому кажу, значить: «Тобі треба бодай на якийсь час витягти свого носа з отого „ЛяВітта“, чи як там його, і почитати дещо з наукових досліджень. Ґеї народжуються ґеями, ось що я хочу сказати, альо?» А він своє: «Це просто неправда. Гомосексуальність — це нав’язана поведінка і від цього можна відучитись». Отже, я такому не можу повірити, гаразд? Я собі думаю: «Насправді ти, либонь, вирішив з мене поглузувати, от лайно». Але я цього не кажу. А що я кажу, так оце: «Поглянь на мене, хлопчино, нумо, добре роздивися. Не соромся, від маківки до дупи. Що ти бачиш?» І перш ніж він встигає почати штовхати мені своє лайно далі, я продовжую: «Ти бачиш хлопця, ось що ти бачиш. Тільки Бог відволікся, коли мусив причепити мені члена, і перейшов до наступного в черзі». А він мені тоді…