Мiстер Мерседес полностью

— Так. О третій у мене починається інший виступ.

Щоб показати, що він думає про іншу роботу Брейді, Фробішер морщить обличчя разом зі своїм перерослим шнобелем.

— Чи мені не почулося, ніби ти казав, що збираєшся повернутися до коледжу?

Брейді на це не відповідає, бо що б він не сказав, усе може виявитись хибним. Ентоні «Тоунз» Фробішер не мусить знати, що Брейді його не любить. Та де там нахер, він його просто ненавидить. Брейді ненавидить усіх, включно зі своєю п’яницею-матір’ю, але все має бути, як співається в тій старій кантрі-пісні: «Ніхто не мусить знати про це зараз»[69].

— Брейді, тобі двадцять вісім років. Достатньо дорослий, щоб не покладатися тільки на гівняну обов’язкову автоцивілку — що є добре, — але трішечки занадто дорослий, щоб навчатися, розраховуючи на кар’єру інженера-електронщика. Чи комп’ютерного програміста, до речі.

— Сам не будь гівнюком, — каже Фредді. — Не будь Тоунзом Гівнюком.

— Якщо, коли людина каже правду, це робить її гівнюком, нехай тоді я буду гівнюком.

— Йо, — каже Фредді. — Ти ввійдеш в історію. Як Тоунз Правдолюбний Гівнюк. Про тебе діти вивчатимуть у школах.

— Я не проти почути трохи правди, — мирно каже Брейді.

— Добре. Тоді ти також можеш бути не проти того, щоб присвятити свій час каталогізуванню й наклеюванню наліпок на DVD. Починай зараз же.

Брейді благодушно киває, підводиться і обтрушує на собі ззаду штани. Наступного тижня в «Дискаунт Елетронікс» розпочинається п’ятдесятивідсотковий розпродаж; їхній менеджмент у Нью-Джерсі поставив вимогу, щоб «ДЕ» до січня 2011 року вийшли з пов’язаного з цифровими відеодисками бізнесу. Цей колись вигідний товар задушили «Нетфлікс» та «Редбокс»[70]. Невдовзі в їхній крамниці не залишиться нічого, крім домашніх комп’ютерів (зібраних у Китаї й на Філіппінах) та телевізорів із пласкими екранами, які мало хто може собі дозволити купувати в часи глибокої економічного рецесії.

— А ти, — каже Фробішер, повертаючись до Фредді, — маєш їхати на виклик. — Він вручає їй рожевий інвойс-бланк. — У старенької леді завис екран. Принаймні це те, що вона сказала.

— Слухаюсь, mon capitan. Рада служити.

Вона підхоплюється, салютує і забирає простягнуту ним накладну.

— Заправ сорочку. Надінь кашкет, не обов’язково викликати в клієнтки огиду твоєю дикою стрижкою. Не жени надто швидко. Отримаєш чергову штрафну квитанцію і з твоїм життям у ролі кібер-патрульної буде покінчено. А ще, перед тим як піти, не забудь позбирати свої кляті недопалки.

Перш ніж вона встигає відбити його подачу, Фробішер зникає всередині крамниці.

— Липучки на диски тобі, а старенька леді з, либонь, забитим крихтами від Греємівських крекерів[71] центральним процесором мені, — каже Фредді, зістрибуючи з платформи і надягаючи кашкет. Вона на манір косяка скручує накладну і вирушає в бік «фольксвагенів», навіть погляду не кинувши на свої недопалки. Зупинившись на хвильку, щоб озирнутись на Брейді, вона впирається долонями собі в неіснуючі стегна:

— Це не те життя, яке я собі уявляла, коли навчалася в п’ятому класі.

— У мене так само, — мирно відгукується Брейді.

Він дивиться, як вона рве з місця, вирушаючи в рятівну місію до старенької леді, котра, либонь, божеволіє від того, що не може знайти в інтернеті рецепт свого улюбленого псевдояблучного пирога[72]. Цього разу він загадується, що сказала б Фредді, якби він розповів їй, яким життя було для нього, коли він був ще малим. Коли він убив свого брата. А його мати все те покрила.

А чом би їй було цього не робити?

Врешті-решт, то була почасти її ідея.

У той час як Брейді клеїть жовті наліпки «знижка 50 %» на старі фільми Квентіна Тарантіно, а Фредді у Вест-Сайді рятує стареньку місіс Віру Вілкінз (як виявляється, крихтами в неї забито клавіатуру), Білл Ходжес завертає з Лоубраяр — чотирисмужного шосе, що прорізає все місто і ділиться частиною своєї назви з районом Лоутавн — на парковку біля італійського рісторанте «ДеМазіо». Йому не потрібно бути Шерлоком Голмсом, щоб здогадатися, що Піт прибув сюди першим. Ходжес паркується поряд з безхитрісно сірим седаном «шевроле» з чисто-чорними колесами[73], який буквально кричить про свою приналежність міській поліції, і вилазить зі своєї старої «тойоти», машини, котра просто кричить, що належить якомусь старигану пенсіонеру. Він торкається капота «шевроле». Теплий. Піт не набагато його випередив.

На мить він застигає, насолоджуючись цим передполудневим часом з його яскравим сонячним світлом і різкими тінями, дивлячись на віадук за квартал звідси. Той по саме нікуди вважався місцем кучкування бандоти і, хоча там зараз порожньо (полудень — це ранок для юних насельників Лоутавна), Ходжес знає, що, якщо зайде під нього, він відчує кислий сморід дешевого вина і віскі. А під підошвами в нього рипітимуть скалки розбитих пляшок. І в риштаках валятимуться пляшечки. Маленькі, коричневого кольору.