Мiстер Мерседес полностью

«Зараз отримаєш, жирнозадий паразите, — думає Брейді, посміхаючись найширшою, найчарівливішою зі своїх усмішок. — Зажерися холестерином досхочу, я тобі даю віку років до сорока, а там хтозна, може, ти переживеш перший інфаркт. Але це тебе не зупинить, аж ніяк. Ніяк, коли світ повний пива, і „Вопперів“[174], і шоколадного морозива».

— Одну хвилиночку, мій юний друже. Зараз отримаєш своє шоколадне з обсипкою. Як справи в школі? Отримав якісь «А»?

Цього вечора телевізор ні разу не вмикається в домі № 63 на Харпер-ровд, навіть заради «Вечірніх новин». І комп’ютер також. Натомість Ходжес видобуває свій вірний блокнот. Джанель Паттерсон назвала його традиціоналістом. Ним він і є, і не збирається за це вибачатися. Саме таким чином він працював завжди, найзручнішим для себе чином.

Сидячи в гарній безтелевізійній тиші, він читає той лист, який йому надіслав Містер Мерседес. Потім читає лист, який отримала місіс Т. Так він перечитує їх знову і знову цілу годину чи й більше, досліджуючи листи рядок за рядком. Оскільки лист місіс Т. — це копія, він не вагаючись ставить позначки на його берегах і обкреслює певні слова.

Цю частину своєї процедури він завершує, читаючи обидва листи вголос. Читає двома різними голосами, оскільки Містер Мерседес писав їх під двома різними личинами. Лист, який отримав Ходжес, злорадний і самовпевнений. «Ха-ха-ха, ти бракований старий дурень, — промовляє він. — У тебе не залишилося нічого, заради чого варто жити, і ти сам це знаєш, то чому ти просто сам себе не вб’єш?» Тон листа Олівії Трелоні раболіпний і меланхолійний, сповнений каяття і казок про насильства в дитинстві, але тут також міститься ідея самогубства, цього разу викладена в співчутливих термінах: «Я розумію. Я все цілком розумію, бо відчуваю те саме».

Нарешті він кладе обидва листи до теки з виведеним на її ярлику написом МЕРСЕДЕС-КІЛЕР. У ній більше нічого нема, що означає, що вона тоненька, але якщо він усе ще щось тямить у своїй роботі, дедалі вона аркуш за аркушем товщатиме від його власних нотаток.

П’ятнадцять хвилин він сидить, склавши руки на своєму занадто великому череві, наче медитуючий Будда. Потім підсовує до себе блокнот і починає писати.

«Гадаю, я був правий щодо більшості стилістичних відволікаючих маневрів. У листі місіс Т. він не використовує знаки оклику, фрази зі словами з великих літер чи абзаців з одного речення (ті, що наприкінці, то для драматичного ефекту). Я був неправий щодо лапок, він їх любить. Також він любитель підкреслювати фрази. Він може бути й немолодим, врешті-решт, я міг помилятися й щодо цього…»

Але він думає про Джерома, який забув уже про комп’ютери більше, ніж сам Ходжес здатен коли-небудь вивчити. І про Джейні Паттерсон, котра знала, як скануванням зробити копію з отриманого її сестрою листа, і котра користується «Скайпом». Джейні Паттерсон, котра мусить бути майже на двадцять років молодшою за нього.

Він знову береться за ручку.

«…але не думаю, що це так. Імовірно, не підліток (хоча відхилити таку версію не можу), але, скажімо, в межах 20—35 років. Він кмітливий. Добрий словниковий запас, здатний вибудувати фразу, приточивши певне слівце».

Він знову вкотре перечитує листи й виписує деякі з тих фраз: «Був просто метушливим сірим мишеням, намагаючись пробиратися через своє дитинство». «Більшість людей — вівці, а вівці не їдять м’яса».

Нічого такого, що змусило б людей забути Філіпа Рота, але Ходжес вважає, що такі рядки демонструють певний рівень таланту. Він знаходить іще одну і записує її під іншими: «Хіба вони зробили для вас щось добре, окрім як зацькували до того, що ви тепер катуєтеся безсонними ночами?»