Мiстер Мерседес полностью

На дальнім кінці Ганновер-стрит є скверик. Коли загорається «ЙДІТЬ», вони переходять вулицю, займають лаву і спостерігають, як зграйка юних підлітків з розкошлаченим волоссям ризикують своїми життями й кінцівками в утопленому бетонному скейтборд-треку. Оделл поперемінно позирає то на тих хлопчаків, то на ріжки морозива.

— Ти сам ніколи отакого не пробував? — питається Ходжес, киваючи на шибайголів.

— Ні, сар! — Джером відповідає йому диким поглядом. — Моя ж чорний. Моя проводить час — закидувать м’яча в кружала та ганять по біговій доріжка в школі! Наші, чорні хлопи, задуже скорі, увсенький світ то зна.

— Мені здавалося, я просив тебе залишити Тайрона вдома.

Ходжес пучкою знімає з ріжка трохи морозива і простягає скрапуючий палець Оделлу, який живо його очищає.

— Іноді той хлоп просто сам нарисовуєця! — оголошує Джером. І після того Тайрон пропадає, як і не було. — Нема ніякого того парубка, ні його пані нема, нема ніякого й «бімера». Ви розказуєте про Мерседес-Кілера.

Ось тобі й навигадував.

— Припустімо, що так.

— Містере Ходжес, ви ведете власне розслідування?

Ходжес обдумує відповідь, і то дуже ретельно, потім повторює свою попередню фразу:

— Припустімо, що так.

На треку хлопчак падає зі свого скейтборда і підхоплюється з «асфальтовими болячками» на обох колінах. Один із приятелів об’їжджає його майже впритул довкола, глузуючи. Хлопчак з «Асфальтовими Болячками» проводить долонею по одному з закривавлених колін, бризкає віялом червоних крапель на Хлопчака Глузливця і котиться геть з криками: «СНІД! СНІД!» Хлопчак Глузливець котиться за ним навздогін, тільки тепер він Хлопчак Сміхун.

— Варвари, — бурмоче Джером. Він нахиляється почухати за вухом Оделла, потім випрямляється. — Якщо ви бажаєте про це поговорити…

У замішанні Ходжес каже:

— Не думаю, щоб на цьому етапі…

— Розумію, — каже Джером. — Але я справді поміркував над вашою проблемою, поки стояв у черзі, і маю запитання.

— Так?

— Той ваш вигаданий парубок з «бімером», де його запасний ключ?

Ходжес сидить дуже тихо, думаючи, який же меткий цей хлопець. Потім він помічає цівку рожевого морозива, що стікає з одного боку його вафельного ріжка, і злизує її.

— Скажімо, він заявляє, що ніколи його не мав.

— Як та жінка, якій належав той «мерседес».

— Так. Саме так, як це було тоді.

— Пам’ятаєте, як я казав про мою маму, що розізлилася на тата, коли той назвав Парсонвіл Вайтвілем?

— Йо.

— Хочете почути, як якось мій тато розізлився на маму? Єдиний раз, коли я почув від нього: «Це суто по-бабському»?

— Якщо це в’яжеться з моєю маленькою проблемою, то вперед.

— У мами «Шеві Малібу»[169]. Кольору карамельно-червоний металік. Ви бачили його в нас на під’їзній алеї.

— Звичайно.

— Він купив цю машину новенькою три року тому і подарував їй на день народження, наслухавшись купи радісних висків.

«Так, — думає Ходжес, — Екстазний Тайрон явно відвалив погуляти».

— Водить вона її рік. Без проблем. Потім надходить час перереєстрації. Тато сказав, що сам за неї це зробить по дорозі з роботи додому. Він виходить, щоб взяти її папери, а потім повертається до хати з ключем у руці. Він не скаженіє, але роздратований. Він каже їй, що, якщо вона залишає свій запасний ключ у машині, хтось його там може знайти й відігнати машину геть. Вона питається, де той лежав. Він каже, що в пластиковому пакеті на зіпері, разом з її реєстраційними документами, страховкою й інструкцією з експлуатації, якої вона ніколи не відкривала. Усе ще опечатаною паперовою стрічкою з написом: «Дякуємо за придбання вашої нової машини в „лейк шевроле“».

Стікає нова цівочка по морозиву Ходжеса. Цього разу він її не помічає, навіть коли вона досягає його руки і розливається там.

— У…

— Так, у бардачку. Тато сказав, що це безвідповідально, а мама йому… — Джером нахиляється вперед, його карі очі вчепилися в сірі очі Ходжеса. — Вона сказала йому, що навіть не знала, що ключ лежить там. От тоді він і сказав: «Це суто по-бабському». Від чого радості їй не додалося.

— Закластися можна, що ні.

У голові Ходжеса одна за одну чіпляються усілякі трибки і шестерні.

— Тато їй каже: «Любонько, мила, тобі достатньо було б одного разу забути й залишити машину незамкненою». Іде повз неї, скажімо, якийсь крековий нарик, бачить — кнопки стирчать угору, і вирішує поритися всередині на випадок, чи нема там чогось вартого вкрасти. Він лізе до бардачка пошукати грошей, бачить ключ у пластиковому пакеті й відразу ж мчить геть — пошукати, чи не купить хтось «Малібу» з малим пробігом за живу готівку.

— І що на це відповіла твоя мати?

Джером вищиряється: