Мiстер Мерседес полностью

Тільки йому потрібна приваба. Найсмачніша, яку лишень можна уявити, приваба. Він може прикинутись, ніби схиляється до самогубства, це буде неважко, тому що ще зовсім недавно він дійсно був у такому стані. Він упевнений, що роздуми про привабливість смерті змусять Містера Мерседеса підтримувати спілкування якийсь час, але чи достатньо довго, перш ніж він усвідомить, що з ним ведеться гра? Це не той обдовбаний тупак, котрий вірить, що поліція насправді дасть йому мільйон доларів і «Боїнг-747», який віднесе його до Сальвадору. Містер Мерседес вельми кмітлива особистість, якій трапилось бути божевільною.

Ходжес кладе собі на коліна вірний блокнот і відкриває свіжу сторінку. На її середині він пише великими літерами півдесятка слів:

Я МУШУ ДОБРЯЧЕ ЙОГО НАКРУТИТИ.

Він обкреслює цей напис прямокутником, кладе блокнот до матеріалів уже розпочатої ним справи і закриває явно товстіючу теку. Ще якийсь час він сидить, дивлячись на екран комп’ютера, де заставкою слугує фотографія його дочки, якій більше не п’ять років і яка більше не вважає свого тата Богом.

— Доброї ночі, Еллі.

Він вимикає комп’ютер і йде до ліжка. Він не очікує, що засне, але засинає.

Він прокидається, як показує годинник при ліжку, о 2:19 ранку з відповіддю, що сяє у його голові яскраво, наче неонова вивіска якогось бару. Це ризикована дія, але правильна, це того роду крок, який ти або робиш без вагань, або не робиш зовсім. Він іде до свого кабінету, великий блідий привид у боксерських трусах. Вмикає комп’ютер. Заходить на «Блакитну Парасольку Деббі» та клікає на ПОЧНІТЬ ЗАРАЗ ЗВІДСИ!

З’являється нове зображення. Тут та парочка на чомусь на кшталт летючого килима, що пливе понад якимсь безкінечним простором. Той самий срібний дощ продовжує падати, але вони в безпеці й сухості під блакитною парасолькою. Під килимом містяться дві кнопки: Ліворуч ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ ЗАРАЗ, а праворуч — ВВЕДІТЬ ПАРОЛЬ. Ходжес клікає на ВВЕДІТЬ ПАРОЛЬ і в явленому йому віконці набирає: kermitfrog19. Він клацає клавішу ЕНТЕР, і з’являється нове зображення. Це повідомлення:

Він наводить курсор на ТАК і клікає мишкою. З’являється поле для його повідомлення. Ходжес друкує швидко, без затримки.

За три милі звідти, в будинку № 49 на В’язовій вулиці, не може заснути Брейді Хартсфілд. Йому стугонить у голові. Він думає: «Френкі. Мій брат, який мусив померти, коли вдавився тією скибочкою яблука. Життя було б набагато простішим, якби саме так трапилося того дня».

Він думає про свою матір, яка іноді забуває про нічну сорочку і спить голою.

Найбільш за все решту він думає про жирного екс-копа.

Нарешті він підводиться і йде зі своєї спальні, на мить затримуючись біля материних дверей, прислухаючись до її хропіння. Найнееротичніший звук у всьому всесвіті, каже він самому собі, але він все одно затримується. Потім він сходить униз, відкриває двері підвалу, і причиняє їх за собою. Він стає в темряві й вимовляє слово КОНТРОЛЬ. Але голос у нього надто хрипкий, і темрява зберігається. Він прокашлюється і пробує знову: «Контроль!»

Світло загорається. «Хаос» вмикає комп’ютери, а «пітьма» припиняє зворотний відлік на їх екранах. Він сідає перед своїм Номером Три. Серед безладного розсипу різних іконок є крихітна блакитна парасолька. Він клікає на ній, не усвідомлюючи, що затримав дихання, поки не випускає нарешті з себе повітря довгим, хрипким віддихом.

Брейді клікає ТАК і нахиляється вперед. Нетерплячий вираз зберігається на його обличчі лише мить, поки воно не просякає збентеженням. Потім, коли він знову і знову перечитує коротке послання, збентеження спершу перетворюється на роздратування, а далі вже на відверту лють.

Брейді відчуває майже непереборне бажання вгатити кулаком просто крізь екран, але стримує себе. Він сидить на стільці й увесь тремтить. Очі в нього вибалушені в невір’ї. Минають хвилини. Дві. Три.

«Ось я скоро встану, — думає він. — Підведусь і піду до ліжка».

От тільки що доброго це дасть? Він не зможе заснути.

— Ти, жирний мудак, — шепоче він, не усвідомлюючи, що з очей йому почали точитися гарячі сльози. — Ти жирний, тупий, безмозкий мудак. Це був я! Це була моя робота! Це був я!

Та це ж неможливо.