Мiстер Мерседес полностью

— Летючі тарілки, — Бовфінгер здіймає руки до неба. — Вона вважає, що вони походжають серед нас.

Ходжес промовляє дещо таке, що ніколи б не злетіло з його губ, аби він усе ще перебував на дійсній службі в поліції і провадив зараз офіційне розслідування:

— Вона вважає, що Містер Смаколик може бути підаростом.

Бовфінгер регоче, аж поки сльози не починають бризкати йому з очей.

— О Боже! — скрикує він. — Той парубок їздить тут уже років п’ять чи й шість, водить свій фургончик, теленькає своїми дзвіночками. Скільки підарів він зажарив за весь цей час, як ви гадаєте?

— Не знаю, — каже, підводячись, Ходжес. — Десятки, мабуть.

Він простягає руку, і Бовфінгер її потискає. Ходжес робить ще одне відкриття про своє пенсіонерське буття: його сусіди — особистості, і вони мають власні історії. Деякі з них навіть цікаві.

Коли він ховає свій записничок, на обличчі Бовфінгера раптом з’являється тривожний вираз.

— Що? — відразу ж запитує з цього приводу Ходжес.

Бовфінгер показує пальцем через вулицю і питається:

— Ви ж не їли її печива, авжеж ні?

— Йо? А що?

— Я б на вашому місці кілька годин тримався поблизу туалету.

Коли він повертається до себе додому, стопи в нього бринять, щиколотки співають високе «до», а на автовідповідачі блимає вогник. Це Піт Гантлі, і голос у нього збуджений.

— Передзвони мені, — каже він. — Це неймовірно. Хай мені всратися, це просто нереально.

Ходжес раптово відчуває ірраціональну впевненість, що Піт і його по суті новенька напарниця Ізабель прицвяшили, врешті-решт, Містера Мерседеса. Він відчуває глибокий укол ревнощів, і як не дико — але це правда — злості. Він клацає номер Піта на швидкісному наборі, серце в ньому калатається, але його дзвінок спрямовується просто на голосову пошту.

— Отримав твоє повідомлення, — каже Ходжес. — Передзвони, коли зможеш.

Він вимикає телефон, потім сидить недвижно, барабанячи пальцями про краєчку письмового столу. Він запевняє себе, що не має значення, хто саме впіймав того сучого сина психопата, але воно ж має. Крім всього іншого, це мусить означати, що спливе його листування з цим «крутим» (забавно, як це слово застрягло йому в голові), а це може занурити його у доволі розігрітий суп. Але не це важливе. Важливе те, що без Містера Мерседеса все повернеться до того, як воно було перед цим: надвечірні телепередачі та загравання з батьківським револьвером.

Він дістає свій жовтий блокнот і починає переносити туди записи, зроблені під час обходу своїх сусідів. Через пару хвилин цього заняття він кидає блокнот назад до теки із заведеною справою й затріскує її. Якщо Піт з Іззі Джейнз скрутили цього парубка, всі ті фургони й зловісні чорні джипи місіс Мельбурн лайна варті.

Він думає, чи не зайти йому на «Блакитну Парасольку Деббі», чи не послати merckill’у запит: «Тебе вже впіймали?»

Абсурдно, але дико спокусливо.

Дзвонить телефон, він його хапає, але це не Піт. Це сестра Олівії Трелоні.

— О, — каже він. — Вітаю, місіс Паттерсон. Як ваші справи?

— У мене все гаразд, — каже вона, — але звертайтесь до мене Джейні, пам’ятаєте? Я Джейні, а ви Білл.

— Джейні, правильно.

— Ви не зовсім раді мене чути, судячи з вашого голосу, Білле.

«Чи не фліртує вона, бодай трішечки? А якщо так, хіба це було б неприємно?» — думає він.

— Ні, ні, я радий, що ви дзвоните, але в мене нема чого вам доповісти.

— Я на це й не очікувала. Я дзвоню, сказати про маму. Медсестра у «Сонячних акрах», та, що найкраще обізнана зі станом її здоров’я, працює в денну зміну в МакДоналд-корпусі, де містяться маленькі апартаменти моєї мами. Я попрохала її зателефонувати, якщо в мами станеться просвітлення. З нею таке все ще трапляється.

— Так, ви мені розповідали.

— Ну от, лише кілька хвилин тому ця медсестра зателефонувала й сказала, що мама знову в реальному світі, принаймні наразі. Прояснення в неї може тривати день-два, а потім вона знову порине в той туман. Ви все ще бажаєте поїхати побачитися з нею?

— Гадаю, так, — обережно мовить Ходжес, — але це мусить бути після полудня. Я очікую на один дзвінок.

— Це щодо того чоловіка, який вкрав її машину? — Джейні схвильована. «Так само й я мушу», — каже собі Ходжес.

— Саме це мені й треба з’ясувати. Я можу вам потім передзвонити?

— Безумовно. Ви маєте номер мого мобільного?

— Йо.

— Йо, — повторює вона, делікатно передражнюючи. Попри напружені нерви, це знову змушує його усміхнутись. — Зателефонуйте мені відразу, як зможете.

— Обов’язково.

Він перериває зв’язок і телефон дзвонить, коли слухавка все ще у нього в руці. Тепер це вже Піт, і він збуджений сильніше, ніж будь-коли.

— Біллі! Я мушу зараз же повертатися, він сидить у нас у кімнаті для допитів — у КД № 4, якщо точніше, пам’ятаю, ти завжди казав, що це щаслива для тебе камера? — але я мусив тобі подзвонити. Ми його запопали, напарнику, ми цього хуйла запопали.

— Кого запопали? — питає Ходжес, намагаючись робити це рівним тоном. Серцебиття в нього тепер також рівне, але удари такі важкі, що відчуваються в скронях: бум, і бум, і бум.

— Та йобаного ж Дейвіса! — кричить Піт. — Кого ж іще?