Мiстер Мерседес полностью

Дейвіс. Не Містер Мерседес, а Донні Дейвіс, любитель виступати перед камерами й убивця власної дружини. Білл Ходжес у полегшенні заплющує очі. Це наразі нехороша емоція, але він її все одно відчуває.

Він каже:

— Отже, той труп, який знайшов єгер неподалік його хатинки, виявився рештками Шейли Дейвіс? Ти впевнений?

— Цілком.

— Кого ти підірвав, щоб так швидко отримати результати аналізу ДНК?

Коли Ходжес ще був діючим детективом, вони вважали себе щасливцями, якщо отримували результати по ДНК впродовж календарного місяця після передачі зразків, а в середньому на це йшло шість тижнів.

— Нам не потрібні аналізи ДНК! Для суду, так, звичайно, але…

— Що ти цим хочеш сказати, не потрібні…

— Замовкни й слухай, гаразд? Він просто зайшов до нас із вулиці та в усьому зізнався. Ніякого адвоката, ніякої сраної юридичної казуїстики. Вислухав «Міранду»[194] і сказав, що йому не потрібен адвокат, він просто хоче зняти тягар у себе з душі.

— Господи-Ісусе. І це той, що був таким гладеньким на всіх допитах, які ми з ним проводили? Ти певен, що він не морочить вам яйця? Грає якусь довгу гру? — Думаючи, що саме це намагався б робити Містер Мерседес, якби вони його прицвяшили. Не просто гру, а довгу гру. Чи не саме тому він намагається створювати відмінні стилі письма в своїх анонімних листах?

— Біллі, там не тільки його дружина. Ти пам’ятаєш тих лялечок, яких він тримав біля себе? Дівчат із пишним волоссям і надутими цицьками, з іменами типу Боббі Су[195]?

— Звичайно. А що з ними?

— Коли це вибухне в пресі, ті юні леді постають навколішки й дякуватимуть Богу за те, що вони досі живі.

— Щось я за тобою не встигаю.

— Шляховий Джо, Біллі! П’ять жінок, зґвалтованих і вбитих на відпочинкових зонах різних міжштатних автотрас між нами й Пенсільванією, починаючи з дев’яносто четвертого й закінчуючи нуль-восьмим роком! Донні Дейвіс каже, що це він! Дейвіс — це Шляховий Джо! Він викладає нам імена, і місця, і описи. І все воно сходиться. Це… у мене мозок рветься!

— У мене теж, — каже Ходжес, саме це маючи цілком на увазі. — Мої вітання.

— Дякую, хоча я не зробив нічого, окрім як прийшов вранці на роботу. — Піт дико регоче. — Я почуваюся так, наче виграв у лотереї «Мегабакс».

Ходжес так не почувається, але він принаймні не програв у «Мегабакс». У нього так само залишилася справа, над якою він працюватиме.

— Біллі, я мушу туди повертатися, поки він не передумав.

— Йо, йо, але, Піте, перш ніж ти підеш…

— Що?

— Влаштуй йому призначеного судом.

— Ой, Біллі…

— Я серйозно. Вичави з нього на допиті все лайно, але раніше, ніж розпочнеш, оголоси — під запис, — що ти йому забезпечиш адвоката. Ти зможеш викрутити його досуха ще до того, як хтось з’явиться в Марроу, але ти мусиш зробити це правильно. Ти мене чуєш?

— Окей, окей. Це добра порада. Я скажу Іззі, щоб зайнялася цим.

— Чудово. Ну, тепер повертайся туди. Прицвяхуй його.

Піт буквально кукурікає. Ходжес десь читав, що люди так роблять, але сам досі такого ніколи не чув — окрім як від півнів.

— Шляховий Джо, Біллі! Йобаний Шляховий Джо! Ти в таке можеш повірити?

Він вішає слухавку раніше, ніж його колишній напарник встигає щось сказати. Ходжес сидить, де сидів, майже п’ять хвилин, чекаючи, поки вляжеться запізнілий припадок трясучки. Потім він телефонує Джейні Паттерсон.

— Це було не про того чоловіка, якого ми шукаємо?

— Вибачте, ні. Інша справа.

— Ох. Це погано.

— Йо. А ви також поїдете зі мною до того пансіонату?

— Ще б пак. Я чекатиму на хіднику.

Перед тим як піти, він ще раз востаннє перевіряє сайт «Блакитна Парасолька». Там нема нічого, і він не має наміру посилати зараз власне, акуратно вибудоване послання. Сьогодні ввечері буде не надто пізно. Нехай риба помучиться на гачку трохи довше.

Ходжес залишає свій дім без передчуття, що він сюди не повернеться.

«Сонячні акри» розкішні, Елізабет Вортон ні.

Вона сидить у кріслі-візку, згорблена в позі, яка нагадує Ходжесу роденівського «Мислителя». Крізь вікно ллється післяполудневе сонце, перетворюючи її волосся на срібну хмаринку — делікатну, як німб. За вікном, на положистій, ідеально доглянутій галявині, кілька золотих стариганів уповільненими рухами грають у крокет. Для місіс Вортон крокетові дні давно скінчилися. Як і дні, коли вона могла підводитися. Коли Ходжес бачив її востаннє — тоді поряд нього стояв Піт Гантлі, а Олівія Трелоні сиділа поряд з нею, — вона була зігнутою. Тепер вона зламана.

Джейні — така живописна у своїх завужених внизу слаксах і матроській блузі в блакитну й білу смужки — присідає поряд з нею на коліна, гладячи одну з жахливо покручених рук місіс Вортон.

— Як ти сьогодні, рідненька моя? — питає вона. — Ти маєш кращий вигляд.

Якщо це правда, Ходжес шокований.

Місіс Вортон вдивляється в дочку вицвілими блакитними очима, які нічого не виражають, навіть подиву. Серце в Ходжеса завмирає. Йому приємно було їхати сюди з Джейні, приємно було дивитися на неї, приємно було познайомитися з нею ще ближче, і це добре. Це означає, що подорож не була цілком марною.