Мiстер Мерседес полностью

Він завше відчуває щось на кшталт електричного удару в діафрагму, коли вигулькує нова інформація. Френкі. Зрозуміло, що це не справжнє ім’я цього парубка, але імена мають власну владу й псевдоніми часто мають значення. Френкі.

— Він сказав їй, щоб припинила приймати ліки?

— Так, він сказав, що вони її гальмують. Де Джейні? Я хочу пігулок.

— Вона ось-ось повернеться, я певен.

Місіс Вортон на мить втупилася очима собі в пелену.

— Френкі казав, що він приймав точно такі ж ліки, і тому він і зробив… те, що він зробив. Він казав, що йому покращало, коли він припинив їх приймати. Він казав, що після того, як він припинив, він зрозумів, що те, що він вдіяв, було негарним. Але це його печалило, бо він не міг нічого переробити назад. Отаке він їй казав. І про те, що життя не варте того, щоб залишатись живим. Я казала Лівві, щоб перестала з ним спілкуватися. Я казала, що він поганий. Що він її труїть. А вона сказала…

Знову з’являються сльози.

— Вона сказала, що мусить його врятувати.

Цього разу, коли Джейні заходить у двері, Ходжес їй киває. Джейні кладе пару блакитних пігулок до наготовленого рота матері, потім дає їй попити соку.

— Дякую, Лівві.

Ходжес бачить, як здригається Джейні.

— Нема за що, мамуню. — А потім, обернувшись до Ходжеса: — Гадаю, нам треба вже йти, Білле. Вона дуже втомилась.

Він і сам це бачить, але все ще відтягує прощання. Це те відчуття, коли допит не здається завершеним. Коли на гілці ще залишилося висіти ще принаймні одне яблуко.

— Місіс Вортон, а чи не розказувала Олівія ще що-небудь про Френкі? Тому що ви праві. Він дійсно поганий. Мені хотілося б його знайти, щоб він нікому більше не міг зробити зла.

— Лівві ніколи б не залишила свого ключа в машині. Ніколи. — Елізабет Вортон згорблено сидить у потоці сонця, людська закарлючка в пухнастім блакитнім халаті, не свідома того, що її голову вінчає серпанок срібного світла. Знову підноситься вгору палець — напоумлюючи. — Той собака, що у нас був, ніколи більше не ригав на килим. Тільки тоді один раз.

Джейні бере Ходжеса за руку, показуючи губами: «Ходімо».

Звички помирають важко, і тому, коли Джейні нахиляється і спершу цілує матір у щоку, а потім у куточок сухих губ, Ходжес промовляє древню формулу:

— Дякую, що приділили ваш час, місіс Вортон. Ви дуже допомогли.

Коли вони вже підходять до дверей, місіс Вортон дуже чітко промовляє:

— Вона ніколи не вчинила б самогубства, якби не ті привиди.

Ходжес розвертається. Джейні поруч з ним із розширеними очима.

— Які привиди, місіс Вортон?

— Один був дитячий, — каже вона. — Того бідолашного немовляти, що його тоді вбило разом з усіма іншими людьми. Лівві чула його вночі, як воно плаче й плаче. Вона казала, що ту дитину звали Патриша.

— У себе вдома? Олівія чула це в своєму будинку?

Елізабет Вортон примудряється на крихітний кивок, просто легеньке осідання підборіддя.

— А інколи була мати. Вона казала, що мати її винуватила.

Згорблена у візку, вона дивиться вгору на них.

— Вона зазвичай ридала: «Чому ти дозволила йому убити мою дитину?» Ось чому Лівві вбила себе.

Післяполуденний час, і на вулицях цього передмістя повно відпущених після шкільних занять дітлахів. На Харпер-ровд їх не дуже багато, але все одно достатньо, щоб Брейді мав видиму причину повільно проїхатися повз будинок номер шістдесят три й зазирнути у вікно. Та от не може він цього зробити, бо штори запнуті. А під навісом ліворуч від будинку, якщо не рахувати газонокосарки, порожньо. Замість того, аби сидіти вдома і, як йому годиться, дивитися телевізор, Дет-Пенс катається десь у своїй гівняній старій «Тойоті».

Де він катається? Можливо, це нічого не означає, але від відсутності Ходжеса Брейді робиться трохи незатишно.

До бровки тупотять дві маленьких дівчинки із затиснутими в кулачках грішми. Їх напевне ж навчали — як вдома, так і в школі — ніколи не наближатися до чужих, особливо до чужих чоловіків, але хто може бути менш чужим за старого, доброго Містера Смаколика?

Він продає кожній з них по ріжку, одній шоколадного, а іншій ванільного морозива. Вони хихотять. Правда та, що одна потворна, а інша ще гірша. Обслуговуючи малих, даючи їм решту, він думає про відсутню «Короллу», загадуючись, чи ця зміна в рутинному післяобідньому режимі Ходжеса має якийсь стосунок до нього. Наступне повідомлення від Ходжеса на «Блакитній Парасольці» може пролити якесь світло, підказати, в який бік повернуто ніс екс-копа.

А якщо навіть ні, Брейді все одно хочеться почути щось від нього.

— Ти не смієш мене ігнорувати, — промовляє він під передзвін і теленькання дзвіночків у себе над головою.

Він перетинає Ганновер-стрит, зупиняється біля торговельного центру, вимикає двигун (дратівні дзвіночки благословенно вмовкають) і витягає з-під сидіння свій ноутбук. Комп’ютер він тримає в ізольованому кейсі, бо у фургоні завжди так збіса холодно. Діждавшись, коли завантажиться ноутбук, завдяки вай-фаю сусідньої кав’ярні, він заходить на «Блакитну Парасольку Деббі».

Нічого.

— Ах ти ж старий хер, — шепоче Брейді. — Ти не смієш ігнорувати мене, ти, старий хер.