Це важко, але він робить так, як вона наказала.
Знову їй спадає на очі волосся, та цього разу вона не може скористатися нижньою губою, щоб його віддмухнути, бо якраз впивається в неї різкими покусуваннями, які — думає він — відчує лише перегодом. Розчепіривши пальці, вона обома долонями гладить його порослі сивіючим волоссям груди, потім нижче — дратівну опуклість його черева.
— Мені треба… скинути трохи вагу, — хекає він.
— Тобі треба замовкнути, — каже вона, потім рухається — лиш трішечки — і заплющує очі. — О Господи, так глибоко. І гарно. Ти можеш почати турбуватися своєю дієт-програмою пізніше, гаразд?
Вона знов починає рухатися, роблячи одну паузу, щоб трохи змінити позу, а потім входить у постійний ритм.
— Я не знаю, як довго я зможу…
— Краще довше. — Очі в неї так само заплющені. — Вам краще протриматися, детективе Ходжес. Рахуйте прості числа. Думайте про книжки, які вам подобалися в дитинстві. Промовляйте ззаду наперед слово
Він залишається з нею достатньо довго.
Інколи, почуваючись у замішанні, Брейді повторює маршрут свого найбільшого тріумфу. Це його втішає. Цього п’ятничного вечора, поставивши морозивний фургон і обмінявшись парою обов’язкових жартів з Ширлі Ортон у передньому офісі, він не їде додому. Натомість він веде свій драндулет у центр міста, з огидою дослухаючись до хитання його передка й надто гучного бовтання двигуна. Йому треба швидше обчислити різницю між вартістю якоїсь нової машини (нової
Його подорож по Маршруту Пам’яті починається відразу поза яскравими вогнями центрального бізнес-кварталу, на Озерній авеню, де місіс Трелоні завжди залишала свій «мерседес» по четвергах, і в’ється вгору по Марлборо-стрит до Міського Центру. Але цього вечора він не заїжджає далі того кондомініуму. Він вдаряє по гальмах так різко, що його мало не буцає машина, яка їхала позаду. Її водій натискає клаксон, видаючи довгий, оскаженілий гудок, але Брейді не звертає уваги. Для нього це все одно, що туманна сирена по той бік озера.
Той водій об’їжджає його, одночасно опускаючи вікно з пасажирського боку, щоб на всю силу своїх легень крикнути «гівнюк». Брейді й на це також не звертає уваги.
У їхньому місті може бути тисячі «Тойот Королла», і сотні
Відповідь здається очевидною: детектив Ходжес (Пенс.) полює.
Брейді більше не цікавить переживання наново свого минулорічного тріумфу. Він робить протизаконний (і абсолютно для себе нехарактерний) розворот, прямуючи тепер у Норт-Сайд. Прямуючи додому з єдиною думкою в голові, що блимає там, немов неонова вивіска.
Сучий ти потрух. Сучий ти потрух. Сучий ти потрух.
Справи рухаються не в тому напрямку, який був очікувався. Справи вислизають з-під його контролю. Це неправильно.
Щось мусить бути зроблено.
Коли над озером висипають зірки, в кухонному затишку вони поглинають доставлену на замовлення китайську їжу, запиваючи її чорним чаєм «Улун». Джейні в пухнастому білому халаті. Ходжес у своїх боксерських трусах і майці. Пішовши після заняття коханням до ванної (Джейні, згорнувшись посеред ліжка, була задрімала), він став там на терези та з радістю побачив, що, порівняно з останнім разом, коли зважувався, він полегшав на чотири фунти. Це початок.
— Чому я? — питає наразі Ходжес. — Не зрозумій мене неправильно, я почуваюся неймовірним щасливчиком, навіть благословенним, — але мені шістдесят два роки, ще й зайва вага.
Вона сьорбає чай.
— Ну, давай про це поміркуємо, можемо ж? У якомусь із тих старих детективних фільмів, які ми з Оллі ще дітьми дивилися по телевізору, я була б захланною чортицею, можливо, дівчиною-сигаретницею з нічного клубу, яка намагається обворожити загрубілого й цинічного приватного детектива своїм благоліпним білим тілом. Але я не захланна особа — і не мушу нею бути, зважаючи на той факт, що нещодавно я успадкувала кілька мільйонів доларів, — а моє благоліпне біле тіло вже почало обвисати в кількох значущих місцях. Як ти це, мабуть, зауважив.
Він цього не помітив. Що він зауважив, це те, що вона не відповіла на його запитання. Тому він чекає.
— Цього недостатньо?
— Аж ніяк.
Джейні пускає під лоба очі.
