— Нє, міст’ре Батул, усе схвачено, — каже він. Виділяє ЗАВЕРШИТИ ПРОЦЕС і перезавантажує комп’ютер пакіноса. За хвильку касова програма знову в дії, разом з усіма чотирма іконками кредитних карток.
— Ви геній! — скрикує Батул. Якусь жахливу мить Брейді боїться, що цей напахчений парфумами сучий син кинеться зараз його обнімати.
Полишаючи Горянський Рай, Брейді скеровує машину на північ, у бік аеропорту. У торговельному центрі «Березовий Пагорб» є «Домашнє депо»[222], де він майже напевне міг дістати те, що йому треба, але натомість він поставив собі за мету торговельний комплекс «Небесний Шлях». Те, що він робить, є ризикованим, необачним і не необхідним. Важко було б зважитись на щось гірше, ніж робити це лише за один коридор від «ДЕ». Не треба срати там, де їси.
Брейді робить свою справу в «Садовому світі Небесного Шляху» й відразу розуміє, що з його боку це був правильний вибір. Приміщення тут величезне, і в цей суботній день пізньої весни воно вщерть набите покупцями. У відділі пестицидів до візка, у якому для маскування вже лежать добрива, насіння, мульча та садові грабельки з коротким держаком, Брейді кладе дві бляшанки засобу «Ховрах-геть». Він розуміє, це божевілля — особисто купувати отруту, коли він замовив точно таку ж, і вона вже за кілька днів прийде на його безпечну, анонімну поштову адресу, але далі чекати він не в змозі. Абсолютно не в змозі. Можливо, він не зможе отруїти собаку тієї ніґґерської сім’ї аж до понеділка — нехай це станеться навіть у вівторок чи й у середу, — але вже зараз він мусить бодай
Він стоїть у черзі зі своїм візком, повторюючи собі, що, якщо касирка (теж якась копчена, це місто потопає від них) щось скаже про «Ховрах-геть», навіть щось цілком невинне, типу:
Він думає: «Може, мені варто було одягти темні окуляри. І я зовсім б не виділявся, тут у них половина таких людей».
Тепер уже пізно. Свої «Рей-бени»[224] він залишив біля «Березового Пагорба», у своєму «Субару». Все, що він може зараз зробити, це стояти у черзі до каси, наказуючи собі не пітніти. А це те саме, що наказувати комусь не думати про блакитного полярного ведмедя.
У якийсь момент він було мало не втік, але тепер уже не тільки попереду, а й позаду нього стоять люди, і якщо він виломиться з черги, хіба люди на
Легенький поштовх у спину:
— Твоя черга, друже.
Позбавлений вибору, Брейді котить уперед свій візок. На його дні аж кричать жовтим бляшанки «Ховрах-геть»; для Брейді вони істинного кольору божевілля, і так воно й має бути. Бути тут — це
А тоді йому приходить заспокійлива думка, така, що втішає, як прохолодна долоня, покладена на розпалений гарячкою лоб: «Наїхати на тих людей проти Міського Центру було навіть більшим божевіллям… але ж мені те легко минулося, хіба я не такий?»
Так, і це йому легко минеться. Копчена проводить його покупки під сканером, навіть не поглянувши на нього самого. Не піднімає вона на нього очей і тоді, коли питається — платитиме він готівкою чи карткою.
Брейді платить готівкою.
Він не до
Повернувшись до «фольксвагена» (він запаркував його між двома вантажівками, де флуоресцентна зелень «Жука» майже зовсім не впадає в очі), Брейді сидить за кермом, роблячи глибокі вдихи, поки серцебиття в нього знову не стає розміреним. Він думає про свій нагальний шлях попереду, і це заспокоює його ще більше.
Найперше Оделл. Це псисько здохне жахливою смертю, і жирний екс-коп розумітиме, що це його вина, навіть якщо цього не знатимуть Робінсони. (З суто наукового інтересу Брейді було б цікаво побачити, чи Дет-Пенс зізнається. Він гадає, що той цього не зробить.) По-друге, сам Ходжес. Брейді подарує йому кілька днів, щоб помаринувався у своїй провині, а там хтозна. Можливо, він вибере самогубство врешті-решт. Хоча, мабуть, ні. А отже, Брейді його вб’є, метод ще мусить бути визначений. А по-третє…
Якийсь грандіозний жест. Щось таке, що будуть пам’ятати сотню років. Питання в тім, що може бути таким грандіозним жестом?
