Тоунз пнеться в залі, намагаючись продати якійсь старенькій пані телевізор високої чіткості, який уже є антикваріатом. Позаду крамниці Фредді Лінклаттер безперервно курить червоні «Марлборо», мабуть, репетируючи свою найновішу проповідь про захист прав ґеїв. Брейді сидить у заднім ряду за одним із комп’ютерів, древнім «Візіо»[216], який він був «пролікував» так, щоб у ньому не залишалося ані сліду ударів по клавішах, не кажучи вже про історію операцій. Він тупиться очима в останнє послання Ходжеса. Одне його око, ліве, вже смикається в швидкому, неритмічному тику.
Покинь звалювати на мою матір. Не її провина, що ти впіймався на цілій купі дурноголових брехень. Дістав ключ з бардачка, чи не так? Хто тобі повірить, коли в Олівії Трелоні залишились вони обидва. А той, що пропав, був валет-ключем. Вона тримала його в маленькій магнітній коробочці під заднім бампером. От справжній Мерседес-Кілер його й мусив угледіти.
Гадаю, я перестану писати тобі, хуйло. Твій коефіцієнт забавності наразі плаває десь близько нуля. І я знаю з авторитетних джерел, що Доналд Дейвіс збирається зізнатися у вбивствах біля Міського Центру. Що полишає тебе з чим? А просто з тим, щоб жити далі своє сране, маленьке, позбавлене радощів життя, я так гадаю. Тільки ось ще одне, перш ніж я закрию це чарівливе листування. Ти пригрозив, що вб’єш мене. Така погроза вже є кримінальним злочином, але вгадай що? Мені це байдуже. Друзяко, ти просто звичайний сцикливий серун. Таких у інтернеті повно. Бажаєш прийти до мене додому (я знаю, що ти знаєш, де я живу) і повторити цю погрозу особисто? Ні? Я думаю, що ні. Дозволь мене закінчити парою таких простих слів, що навіть такий довбень, як ти, мусив би їх второпати.
Забирайся геть.
Лють Брейді така величезна, що він почувається замерзлим на місці. І в той же час він не перестає палати. Він думає, що так і залишиться в цьому стані, згорблений над цим гівняним «Візіо», кумедно оціненим для розпродажу у вісімдесят сім доларів й вісімдесят сім центів, допоки або не помре від обмороження, або не згорить у полум’ї, або якось не згине одночасно від того й того.
Але коли на стіні виростає чиясь тінь, Брейді усвідомлює, що врешті-решт він може рухатися. Він клікає, закриваючи послання жирного екс-копа, якраз перед тим, як Фредді нахиляється, щоб поглянути на екран.
— На що ти там дивишся, Брейдсе? Що б воно там не було, але ти так швидко смикнувся його закрити.
— Документальний фільм на каналі
— Рівень почуття гумору в тебе, — каже вона, — може перевищувати кількість сперматозоїдів, але я схиляюсь до сумнівів щодо цього.
До них приєднується Тоунз Фробішер.
— Є виклик з Еджмонт-авеню, — повідомляє він. — Хто з вас бажає поїхати?
Фредді каже:
— Вибираючи між викликом до Горянського Раю і тим, щоб мене угриз за сраку дикий тхір, я радше виберу тхора.
— Я поїду, — каже Брейді. Він вирішив, що мусить виконати одну справу. Таку, що не може зачекати.
Коли Ходжес прибуває до Джерома, на під’їзній алеї перед будинком стрибає через скакалку його маленька сестричка й пара її подружок. На всіх дівчатках сяючі стразами маєчки із зображеннями якогось хлопчачого гурту. Тримаючи в руці теку, в якій лежать матеріали справи, Ходжес рушає через моріжок. Барбара підбігає на достатню мить, щоб дати йому високе п’ять і стукнутися кулак у кулак, а потім мерщій повертається, щоб підхопити свій кінець скакалки. Одягнений у шорти й майку Міського коледжу з відірваними рукавами, Джером сидить на сходинках ґанку та п’є помаранчевий сік. Поряд з ним Оделл. Хлопець каже Ходжесу, що його батьки поїхали «крогерингувати»[217], і він тепер сидить тут нянькою, поки вони не повернуться.
— Не те, щоб їй іще була потрібна нянька. Вона вже набагато тямущіша, ніж думають наші батьки.
Ходжес сідає поряд з ним.
