Морт полностью

— СЛУХАЮ?

— Пане, мені не дуже ясно, який це має стосунок до таємниць часу й простору.

Не відводячи погляду від книги, Смерть відповів:

— БО ТИ ТУТ ДЛЯ ТОГО, ЩОБИ ВЧИТИСЯ.

Факт, що Смерть, який опікується Диском, сам себе називає АНТРОПОМОРФНИМ УОСОБЛЕННЯМ, цілком відомий. А ще відомо, що він давно уже відмовився він коней-скелетів, адже весь час доводилося спинятися й прикручувати відпалі кістки по місцях. Тому теперішні його коні були цілком собі з плоті й крові, і то окраси своєї породи.

Годували їх, як тепер уже знав Морт, дуже навіть щедро.

Іноді робота приносить доходи. Ця ж обіцяла буквально протилежне. Хай там як, а виконувати її випадало в теплому місці й увійти в ритм було нескладно. Так сталося і з Мортом: він увійшов у ритм і взявся подумки грати в лічильно-дослідницьку гру, до якої вдаються зазвичай ті, хто опиняється в подібних обставинах. Отже, думав він собі, чверть я вже зробив, або нехай третину, тож коли зроблю отой кут, де вила стоять, буде більше половини, може, п’ять восьмих, а це значить, ще три візки… Все це, звісно, не надто показово, але все ж таки підтверджує, що дати раду багатствам всесвіту значно простіше, коли ділити їх на низку дрібних частин.

Кінь позирав на Морта зі стійла й подеколи намагався пожувати йому волосся на товариський манер.

За якийсь час Морт відчув, що за ним спостерігає хтось іще. Дівчина на ім’я Ізабелл стояла на порозі, спершись на половинчасті дверцята і вклавши підборіддя на долоні.

— То ти слуга? — запитала вона.

Морт випростався.

— Ні, я учень, — відповів він.

— Дурниці. Альберт сказав, що ніякий ти не учень.

Морт зосередився на гною, лопаті й візку. Ще дві лопати, а то й три, коли добре втрамбувати, і це буде ще чотири візки, хоча хай буде п’ять, і тоді буде половина від…

— Він казав, — Ізабелл підвищила голос, — що учні стають майстрами, та Смерть може бути тільки один. Тому ти просто слуга і маєш робити, що я скажу.

…а тоді ще вісім візків, і до дверей все буде чисто, а це значить, що майже третину від усього зроблено, і тоді…

— Чув, що кажу, хлопче?

Морт кивнув. А тоді ще чотирнадцять візків, чи навіть п’ятнадцять, бо я в куті недоприбирав, і…

— Язика проковтнув?

— Морт, — м’яко промовив Морт.

Ізабелл скажено на нього зиркала.

— Що?

— Кажу, звати мене Мортом. Чи Мортимером. Зазвичай мене звуть Мортом. Ви хотіли про щось поговорити?

На хвильку їй заціпило, і вона мовчки переводила погляд з лопати на його обличчя і назад.

— Та штука в тому, — повів далі Морт, — що спершу я маю доробити оце.

Ізабелл вибухнула:

— Нащо ти тут? Нащо батько тебе сюди притягнув?

— Він мене найняв на ярмарку. Усі хлопці знайшли собі майстрів — і я знайшов.

— А ти хотів до нього в учні? — відрізала вона. — Він Смерть узагалі-то. Чорний Жнець. Не хто-небудь. І ним не стають, ним треба бути від початку.

Морт невизначено махнув на візок.

— Гадаю, це все на краще. Принаймні батько мій так завжди каже.

Він взявся за лопату й відвернувся. А коли почув, що Ізабелл розлючено рохнула й пішла геть, широко всміхнувся до конячого заду.

Далі Морт наполегливо дав раду шістнадцятим, восьмим, чвертям і третинам, і всі їх позвозив до компостної купи під яблунею.

Сад у Смерті був великий, чистий і добре доглянутий. А ще він був чорний-пречорний. Трава була чорна. Квіти чорні. Чорні яблука виблискували чорними боками серед чорного листя чорної яблуні. Навіть повітря було немов чорнильне. Невдовзі Морт помітив — й очам повірити не міг, — що мимохіть розрізняє чорні кольори.

Тобто не просто різноманітні найтемніші відтінки червоного, зеленого та інших кольорів, а справжні відтінки чорного. Цілий спектр кольорів — таких різних і водночас таких, так би мовити, чорних. Він зібрав залишки гною в візок, відкотив його геть і пішов назад у дім.

— ЗАХОДЬТЕ.

Смерть стояв за аналоєм і зосереджено роздивлявся мапу. Глянув на Морта так, наче не до кінця визнавав його присутність.

— ПРО ЗАТОКУ МАНТЕ ТИ, МАБУТЬ, НЕ ЧУВ, ПРАВДА? — запитав він.

— Ні, пане, — відповів Морт.

— ЗНАТНА КОРАБЛЕТРОЩА В ТИХ КРАЯХ.

— Була?

— БУДЕ, — сказав Смерть, — ЯКЩО ЗНАЙДУ ТУ КЛЯТУ ЗАТОКУ НА МАПІ.

Морт обійшов аналой і подивився на мапу.

— То ви корабель плануєте втопити?

Смерть нажахано глянув на нього:

— ЗВІСНО, ЩО НІ. ДО ЦЬОГО ДОКЛАДУТЬСЯ НЕДОЛІКИ НАВІГАЦІЇ, МІЛИНА Й НЕПОПУТНИЙ ВІТЕР.

— Який жах, — промовив Морт. — І багато потоне?

— ЦЕ ВІД ДОЛІ ЗАЛЕЖИТЬ, — відповів Смерть, відвернувся до книжкової шафи й витягнув звідти чималий географічний довідник. — НІЧОГО НЕ МОЖУ ВДІЯТИ. ЧИМ ЦЕ ТХНЕ?

— Мною, — по-простому відповів Морт.

— І ПРАВДА. СТАЙНІ. — Смерть на хвильку замовк, а тоді додав: — ЯК ГАДАЄШ, ЧОМУ Я ВІДРЯДИВ ТЕБЕ У СТАЙНІ? ДОБРЕ ПОДУМАЙ.

Морт замислився. Він таки добре подумав над цим питанням між підходами до візка й лопати. Розмірковував: може, це мало б допомогти скоординувати руки й зір, чи навчити смирення, чи донести до нього важливість простих завдань — суто в масштабі людського життя, — або ж дати йому зрозуміти, що навіть великі діячі починають із дна. Та щось підказувало: все це не те.

— Гадаю… — почав він.

— АГА?