Вона повихляла до одних із дверей. Морт ішов за нею на точно такій відстані, щоби розчахнуті двері, зачиняючись, вдарили його в інший лікоть.
За дверима була кухня — довга й тепла, із низькою стелею, з якої звисали мідні пательні, й широкою залізною плитою вздовж однієї зі стін. Біля плити стояв літній чоловік.
Він смажив яєшню з беконом і щось собі насвистував крізь зуби.
Запахи їжі, долинувши через усю кухню, розбудили Мортові смакові пухирці й дали зрозуміти, що коли ті зустрінуться з їжею, то чудово проведуть час. Морт відчув, що рухається мимоволі, не давши ногам команди.
— Альберте, — гавкнула Ізабелл, — ще один сніданок.
Старий глянув на неї й мовчки кивнув. Вона розвернулася до Морта.
— Маю сказати, — повідомила вона, — що Батько, маючи в розпорядженні весь Дискосвіт, міг би знайти когось удатнішого за тебе. Гадаю, доведеться з його вибором змиритися.
Вона вихилясом вийшла з кухні, гримнувши дверима.
— Тобто, змиритися? — промовив Морт у повітря перед собою.
В кухні запала мовчанка, якщо не рахувати шкварчання пательні чи тріскоту вугілля у розпеченому череві груби. Морт помітив, що на заслінці пічки вигравійовано «Малий Молох (запатентовано)».
Кухар, здавалося, не помічав Морта, тож він взяв собі стілець і сів до білого столу, вкритого скатертиною.
— Грибів? — запитав старий не обертаючись.
— М? Що?
— Кажу, гриби будете?
— А. Пробачте, ні, дякую, — відповів Морт.
— І правильно, юний пане.
Кухар розвернувся й підійшов до столу.
Пізніше, уже навіть звикнувши, Морт все одно затамовував подих, коли бачив Альберта в русі. Служник Смерті належав до того типу худих мов жердина й носатих стариганів, які завжди мали такий вигляд, наче в них на руках рукавички з обрізаними пальцями — і то навіть коли рукавичок на них не було, й чия хода складалася зі заплутаної послідовності рухів. Альберт нахилявся вперед, і його ліва рука спершу коливалася поволі, а тоді переходила до божевільного смикання, й коли спостерігач уже майже змирився з тим, що руку от‑от відірве десь в ділянці ліктя, випростовувалася вздовж стегна й несла старого вперед, мов бігуна на ходулях. Пательня описала в повітрі хитросплетену низку кривих і спинилася точно над Мортовою тарілкою.
Півмісячні скельця окулярів, що їх носив Альберт, якнайкраще надавалися для позирання понад ними.
— Можна ще кашки, — сказав Альберт так, наче посвячує Морта в світову кашкову змову.
— Я перепрошую, — сказав Морт, — але де я все-таки?
— А ви не знаєте? В домі Смерті, юначе. Він вас сюди вночі привіз.
— Я наче й пам’ятаю, та…
— М?
— Ну, яєшня з беконом — це якось недоречно, чи що.
— Була в мене десь кров’янка, коли так уже треба, — сказав Альберт.
— Та ні, я про інше, — завагався Морт. — Не можу
Альберт вишкірився:
— А він такого й не їсть. Тобто, їсть таке вкрай нечасто. Він у нас невибагливий, господар наш. Я лишень для себе готую і, — Альберт зробив паузу, — для юної панни, звісно.
— Доньки вашої, — кивнув Морт.
— Моєї? Що ні, то ні. Тут ви помилилися. Господарева донька.
Морт витріщився на яєшню. Яєшня витріщалася на нього з калюжі топленого смальцю. Альберт, очевидно, чував про поживні якості й був на них щедрий.
— Ми про одну й ту саму особу? — перепитав Морт. — Високий, в чорному завжди. Кістлявий такий… трохи…
— Удочерив він її, — лагідно поясний Альберт. — Це історія не з коротких…
Над головою в нього задзеленчав дзвоник.
— …І розповім я її іншим разом. Господар хоче бачити вас у кабінеті. І я би на вашому місці біг просто зараз. Він чекати не любить. Можна його зрозуміти, насправді. Сходами вгору, перші двері ліворуч. Та ви впізнаєте…
— Там одвірок у кістках і черепах? — запитав Морт, відсуваючи стілець.
— Та тут усе в них, ну, переважно, — зітхнув Альберт. — Такий уже смак у нього, та жодних натяків у тому нема.
Лишивши сніданок вистигати, Морт побіг сходами вгору, тоді коридором, а тоді спинився перед першими дверима. Підніс руку постукати.
— ЗАХОДЬТЕ.
Ручка повернулася сама собою. Двері прочинилися всередину.
Смерть сидів за столом і зосереджено вдивлявся у книгу в шкіряній палітурці — ледве не більшу за сам стіл. Тримаючи кістяного пальця на останньому прочитаному рядку, глянув на Морта, коли той зайшов, і вишкірився. Зрештою, що ще він міг зробити.
— АГА, — сказав він і замовк. Тоді почухав підборіддя — з таким звуком, як буває, коли нігтем провести по зубчиках гребінця.
— ХЛОПЧЕ, ТИ ХТО?
— Морт, пане, — відповів Морт. — Учень ваш. Пригадуєте?
Смерть якийсь час дивився на нього, а тоді перевів блакитно-гольчастий погляд на сторінку книги.
— ТАКИ ТАК. МОРТ. ЩО Ж, ХЛОПЧЕ, ЧИ СПРАВДІ ПРАГНЕШ ТИ ОПАНУВАТИ ТАЄМНИЦІ ПРОСТОРУ Й ЧАСУ?
— Так, пане. Гадаю, що так.
— ОТ І ДОБРЕ. СТАЙНЯ ЗА БУДИНКОМ. ВСЕРЕДИНІ НА ДВЕРЯХ ВИСИТЬ ЛОПАТА.
Смерть глянув на книгу. Тоді підвів погляд. Морт не рушив із місця.
— ЧИ Є ЙМОВІРНІСТЬ, ЩО ТИ НЕ РОЗУМІЄШ ТЕ, ЩО Я СКАЗАВ?
— Не до кінця розумію, пане, — відповів Морт.
— ГНІЙ, ХЛОПЧЕ. ГНІЙ. АЛЬБЕРТ МАЄ В САДУ КОМПОСТНЕ ЗВАЛИЩЕ. ГАДАЮ, ДЕСЬ ТАМ МАЄ БУТИ Й ВІЗОК. ДО РОБОТИ.
Морт похмуро кивнув.
— Так, пане. Розумію, пане. Пане?
