Морт пригадав гравюру в бабусиному часописі між розділами про календар городника й фази місяця. Там був зображений Пан Смерть, Котрий Усіх Зрівняє Й До Кожного Прийде. Коли Морт учився читати, то повсякчас роздивлявся те зображення. Не таке вже й сильне враження воно справляло б, якби знати, що коня, на якому верхи їде сам Смерть, звати Хропунцем.
— Я би назвав його якось інакше, може, Іклом, чи Клинком, чи Ебеном, — вів далі Альберт, — та в господаря свої маленькі пунктики, як бачиш. Не терпиться тобі вже, еге ж?
— Здається, так, — невпевнено відповів Морт. — Я його за роботою ніколи й не бачив.
— Мало хто бачив, — сказав Альберт. — І то хіба раз.
Морт глибоко вдихнув.
— А от щодо тієї його доньки… — почав він.
— ДОБРИВЕЧІР, АЛЬБЕРТЕ, ХЛОПЧЕ.
— Морте, — механічно виправив Морт.
Смерть прокрокував у стайню, трохи пригнувшись, щоб не зачепити стелю. Альберт кивнув — і не так, як кивають слуги, помітив Морт, а по-побутовому чемно. У ті нечасті рази, що Морта брали в місто, він бачив одного чи двох слуг, та Альберт аж ніяк не був на них схожий. Поводився він так, наче дім насправді належав йому, а господар був просто минущим гостем, чимсь таким дошкульним, як‑от потріскана фарба на стінах чи павуки у вбиральні. Та й Смерть так поводився, наче вони з Альбертом уже сказали один одному все, що мали, і то давно, тож тепер зайняті були винятково своїми справами й не створювали один одному помітних незручностей. Для Морта цей досвід був, ніби прогулянка після страшної бурі, — усе таке свіже, не таке вже неприємне, та в повітрі відчувається залишкове потріскування буремних енергій.
Колись, коли всі справи буде зроблено, треба дізнатися більше про Альберта — таке завдання дав собі Морт.
— ПОТРИМАЙ ОЦЕ, — сказав Смерть, вклав Мортові в руки косу і перекинув ногу через сідло. Коса мала майже звичайний вигляд, от тільки лезо було таке тонке, що просвічувало, й було зіткане, здавалося, із синюватого серпанку, який кришив полум’я й шинкував звук. Морт тримав косу дуже обережно.
— ГАРАЗД, ХЛОПЧЕ, ВСІДАЙСЯ. АЛЬБЕРТЕ, НЕ ЧЕКАЙ НАС НА ВЕЧЕРЮ.
Кінь виніс їх надвір, а тоді здійняв у небо.
Зорі навколо них мали б спалахнути усі одразу, омити їх суцільним потоком. Чи повітря мало б закрутитися вихором довкола них і перетворитися на ураган світла, як це буває зазвичай під час міжпросторового гіперстрибка. Та це була подорож зі Смертю, а він давно уже вмів майстерно пересуватися в просторі без демонстративних спецефектів і стрибати з виміру в вимір так само просто, як проходив крізь замкнені двері. Тож Хропунець невимушено ніс їх галопом над каньйонами між велетенських купчастих хмар, аж доки ті розійшлися остаточно й відкрили Мортовим очам осяяний вечірнім сонцем Диск.
— ЧАС МОЖНА КОРИГУВАТИ, — пояснив Смерть, коли Морт запитав про пересування. — ВІН НЕ ТАКИЙ УЖЕ Й ВАЖЛИВИЙ.
— Завжди вважав, що важливий.
— ЛЮДИ ТАК ВВАЖАЮТЬ, БО ВОНИ ЙОГО ВИНАЙШЛИ, — похмуро сказав Смерть. На думку Морта, це було голослівне твердження, та він вирішив не сперечатися.
— Що тепер? — запитав він.
— У ХАПОНІЇ ДУЖЕ ПЕРСПЕКТИВНА ВІЙНА, — відповів Смерть. — ЩЕ В КІЛЬКОХ МІСЦЕВОСТЯХ СТАЛИСЯ СПАЛАХИ ЧУМИ. А ЩЕ Є ОДНЕ ВАЖЛИВЕ УБИВСТВО, ЯКЩО ЦІКАВО.
— Правда? Убивство?
— АТОЖ, КОРОЛЯ.
— А, короля, — зневажливо пробурмотів Морт. Про королів він дещо знав. Раз на рік в Овечий Перевал приходила мандрівна — чи то бродяча — трупа, і в її доробку були самі лиш вистави про королів. Королі тільки й робили, що вбивали один одного чи самі гинули від рук убивць. Сюжети були закручені: були в них і фальшиві особистості, й отруєння, і битви, і загублені в дитинстві нащадки, і привиди, і відьми з відьмаками, а ще суцільні ножі, стилети й кортики. І оскільки очевидно було, що королем бути — не в варенні купатися, Морт щоразу дивувався, нащо половина персонажів аж так прагне влізти на трон. Мортові уявлення про життя в палаці були дещо туманні, та виспатися, як він розумів, точно не випадало.
— Я би залюбки глянув на справжнього короля, — сказав він. — Вони завжди при короні, так мені бабуся казала. Навіть у вбиральні.
Смерть трохи обміркував почуте.
— ТЕХНІЧНО НІЩО НЕ ЗАВАЖАЄ, — погодився він. — ОДНАК, ІЗ МОГО ДОСВІДУ, ЦЕ ЗАЗВИЧАЙ НЕ ТАК.
Кінь під ними крутнувся, і неосяжна шахівниця рівнини Сто замінилася під його копитами з блискавичною швидкістю. То був край, багатий на мулисті ґрунти, капустяні поля й охайненькі маленькі королівства, чиї кордони звиваються, мов нервові змії, через постійні міжусобиці, принципові конфлікти, династійні шлюби, заплутані політичні союзи й нехлюйство картографів.
— А цей король, — запитав Морт, коли вони саме пролітали над лісом, — добрий чи злий?
— Я ПРО ТАКІ РЕЧІ НІКОЛИ НЕ ЗАМИСЛЮЮСЯ, — відповів Смерть. — НЕ КРАЩИЙ І НЕ ГІРШИЙ ЗА ІНШИХ, ГАДАЮ.
— А він засуджує людей до страти? — запитав Морт, та потім пригадав, із ким говорить, і додав: — Звісно, за винятком тих випадків, що вимагають вашої високої присутності.
— БУВАЄ. Є РЕЧІ, ЯКІ КОРОЛЯМ ЗАВЕДЕНО РОБИТИ.
