— Он як. Та я вже взяв учня, хіба ні?
— Он як, — засмучено відповів Лежек. — А коли це ти встиг, нагадай?
— Вчора, — відповів брат. Відбріхувався він швидко, мов та гримуча змія хвостом трусить. — Вже й угоду вклали. Вибачай. Слухай, я проти юного Морта нічого не маю, ти зрозумій, він такий добрий хлопчина, що не щодня такого й зустрінеш, просто…
— …Та знаю, знаю. Він власної дупи на собі відшукати не може.
Вони далі витріщалися на далекий силует. Той перечепився. Кілька зацікавлених горлиць придибало глянути, що воно там таке.
— Але завваж, що він не дурень, — сказав Гамеш. — Дурнем його не назвеш.
— Мозок там є, це точно, — погодився Лежек. — Він, бува, так старанно думає, що без потиличника й не достукатися. Бабуня його, бач, читати навчила. Від того, певно, голова в нього й перегрілася.
Морт підвівся й перечепився через свою халамиду.
— Треба його ремесла якогось навчити, — задумано сказав Гамеш. — Може, у священики віддати. Чи в чародії. Чародії багато читають.
Вони глянули один на одного. Обоє чітко уявили, що буде здатен накоїти Морт, коли в ті його руки потрапить книга заклять.
— Гаразд, — поспішно додав Гамеш. — Тоді щось інше. Має бути в світі багато речей, до яких він придався би.
— Він думає забагато, от в чому біда, — сказав Лежек. — От поглянь на нього. Хіба треба думати, як лякати птахів? Просто береш і лякаєш. Ну, коли ти звичайний хлопець.
Гамеш задумано почухав підборіддя.
— Цей клопіт міг би перейти комусь іншому.
Вираз Лежекового обличчя не змінився, та шкіра навколо очей невловно напружилася.
— Тобто? — перепитав він.
— Наступного тижня в Овечому Перевалі буде ярмарок, і там майстри собі учнів шукатимуть. Відведи Морта туди, може, знайдеться майстер, який йому все по місцях повправляє. Бо є такий закон: узяв учня — то відповідай за нього.
Лежек перевів погляд на сина. Той саме роздивлявся якийсь камінь.
— Ти ж знаєш, я б не хотів, щоби йому щось сталося, — непевно промовив він. — Ми його дуже любимо — і я, і мати його. Сила звички.
— Це перш за все йому на користь було б, от побачиш. Буде з нього чоловік.
— Он як. Ну, таки так. Є з чого, — зітхнув Лежек.
Камінь цікавив Морта дужче й дужче. Із нього стирчали звивисті черепашки — свідки тих давніх часів, коли Творець робив усе живе з каменю. Бозна-чому.
Багато що цікавило Морта. Скажімо, чому зуби в людському роті ростуть так щільно. Про це він багато міркував. А ще загадка: чому сонце виходить удень, якщо вночі його світло придалося б краще. Усім відоме пояснення він знав, та чимось воно його не влаштовувало.
Коротше кажучи, Морт належав до різновиду людей, небезпечніших за мішок із гримучими зміями: він прагнув викрити логіку, приховану за всім-всім у всесвіті.
І задачка ця була не з легких, адже логіки такої просто не існувало. Творцеві спадало на думку багатенько чудових ідей, коли він збирав світ докупи, та зрозумілості він у нього не закладав.
Герої трагедій повсякчас скиглять, щойно боги звернуть на них свою високу увагу, та люди, такою увагою обділені, дістають найтяжчі випробування.
Батько знову до нього кричав. Як завжди. Морт жбурнув камінь у горлицю — та так наїлася, що заледве забралася з дороги, — і побрів полем додому.
Ось чому Морт разом із батьком ішли поміж гори в Овечий Перевал, везучи на віслюку нечисленні Мортові пожитки.
Від містечка тут була сама назва — квадратна брукована площа, оточена торговими рядами, де можна було знайти все, що тільки виробляли місцеві фермери.
За п’ять хвилин Морт уже вийшов від кравця, вбраний у вільну коричневу одежину невідомого призначення, від якої з цілком зрозумілих причин відмовився попередній замовник і в якій лишалося ще вдосталь місця на випадок, якщо Морт надумає рости — і вирости, за задумом розкрійника, у дев’ятнадцятиногого слона.
Батько окинув його суворим поглядом.
— Нічогенько, як на ті гроші.
— Воно кусається, — сказав Морт, — і там, здається, крім мене ще
— У світі знайшлися б тисячі юнаків, що подякували б за таку грубу й теплу… — Лежек завагався і здався — одежину, мій юначе.
— Можна поділитися нею з ними, коли так? — з надією в голосі перепитав Морт.
— Маєш бути серйозним на вигляд, — суворо сказав батько. — Треба справити враження, впасти в око.
Тут жодних сумнівів не було. В око він впадатиме. Вони приєдналися до юрби на площі, прислухаючись кожен до своїх думок. Зазвичай Мортові подобалися виходи в місто — тут була й культурна мішанина, й було чути незнайомі говірки з далеких сіл за п’ять чи навіть десять миль від містечка, та цього разу він почувався аж надто сприйнятливо — немов пригадував щось, чого ще не сталося.
Порядок на ярмарку був такий: чоловіки, що шукали роботу, вишиковувалися вряд посеред площі. В багатьох на капелюхах були маленькі значки, що давали світові знати про фах своїх власників: вівчарі мали клаптик овечої вовни, гуртівники — пасмо кінського волосся, оздоблювачі приміщень — клаптики цікаво розфарбованих конопляних шпалер і так далі.
Хлопці, які шукали собі майстра, згуртувалися на тому боці площі, що дивився на Середину світу.
