— Але ж ви Смерть, ви ходите світом і вбиваєте людей.
— Я? ВБИВАЮ? — Смерть явно образився. — ЗВІСНО Ж НІ. ЛЮДИ ГИНУТЬ, АЛЕ ЦЕ ЇХНІЙ КЛОПІТ. А ВЖЕ ПІСЛЯ ТОГО ДО СПРАВИ БЕРУСЯ Я. СВІТ, У ЯКОМУ ЛЮДИ ГИНУЛИ Б, ТА НЕ ВМИРАЛИ, МАВ БИ, М’ЯКО КАЖУЧИ, ІДІОТСЬКИЙ ВИГЛЯД, ПРАВДА Ж?
— Ну, так… — непевно погодився Морт.
Морт ніколи в житті не чув слова «заінтригований». Не входило воно до родинного вокабуляру. Однак у душі його заіскрило щось, що підказувало: перед ним якась дивина, захоплива й не така вже жахна, тож якщо цю можливість прогаяти, він шкодуватиме про це решту життя.
А тоді він пригадав усі пережиті за день приниження, довгу дорогу додому…
— Е… — заговорив він непевно, — А мені не доведеться вмирати, аби заступити на роботу, правда ж?
— БУТИ МЕРЦЕМ НЕОБОВ’ЯЗКОВО.
— А як щодо… кісток?
— ТІЛЬКИ ЯКЩО СХОЧЕШ.
Морт видихнув, бо ті дві думки не йшли з голови.
— Якщо батько не проти, — промовив він.
Вони поглянули на Лежека. Той саме чухав бороду.
— А ти як на це дивишся, Морте? — запитав він тоном хворого на лихоманку, який намагається здаватися здоровим. — Про таку роботу не мріють. І, маю сказати, не цього я для тебе хотів. Та гробарство вважається поважним фахом. Тож вирішуй сам.
— Гробарство? — перепитав Морт. Смерть кивнув і по-змовницьки підніс до рота палець. — Це цікаво, — промовив він поволі. — Гадаю, мені варто спробувати.
— А де, ви кажете, справи ведете? Чи далеко? — перепитав Лежек.
— НЕ ДАЛІ, НІЖ ТОВЩА ТІНІ, — відповів Смерть. — ДЕ ЗАРОДИЛАСЯ ПЕРША ЖИВА КЛІТИНА, ТАМ БУВ І Я. ДЕ Є ЛЮДИ, ТАМ Є І Я. І ТАМ, ДЕ ОСТАННЄ З ЖИВОГО ПОВЗТИМЕ ПІД ЗАМЕРЗЛИМИ ЗОРЯМИ, ТАМ БУТИ Й МЕНІ.
— Он як, — сказав Лежек. — То ви трохи мандруєте. — Він мав стривожений вигляд, мов людина, що намагається пригадати щось важливе, а тоді здався.
Смерть по-дружньому поплескав його по плечу й розвернувся до Морта.
— ЧИ МАЄШ ПРИ СОБІ ЩОСЬ, ХЛОПЧЕ?
— Так, — сказав Морт, а тоді пригадав: — Тату, здається, я забув усе в кравця. Тату, ми забули мій мішок у кравця!
— Там уже зачинено, — відповів Лежек. — В День Гуляння Кабанів крамниці зачинені. Доведеться післязавтра повертатися. Ну, тепер уже завтра.
— ЦЕ НЕ ТАК УЖЕ Й ВАЖЛИВО, — сказав Смерть. — ЗАРАЗ МИ ПОЇДЕМО. НЕ СУМНІВАЮСЯ, ЩО МЕНІ ТУТ НЕВДОВЗІ ПЕРЕПАДЕ РОБОТА.
— Сподіваюся, буде можливість заїхати до нас і побачитися, — сказав Лежек. Здавалося, його доймала якась думка.
— Це не дуже вдала ідея, як на мене, — сказав Морт.
— Що ж, побачимось, юначе, — сказав Лежек. — Роби що скажуть, зрозумів? І — перепрошую, пане, чи є у вас син?
Смерть мав такий вигляд, наче його заскочили зненацька.
— НІ, — відповів він, — СИНІВ НЕ МАЮ.
— Якщо ви не проти, я би синові дещо сказав наостанок.
— ТОДІ Я ПІДУ ДО КОНЯ, — відповів Смерть тактовніше, ніж зазвичай.
Лежек поклав руку синові на плечі — з певним зусиллям, коли зважити на різницю в зрості, — й обережно підштовхнув його пройтися площею.
— Морте, ти ж знаєш, що твій дядько Гамеш мені трохи розповів про учнівство? — прошепотів він.
— Так, і що?
— Так от, він мені про ще одну штуку розповів, — зізнався Лежек. — Він розповідав, що нерідко учні успадковують справу від майстрів. Що ти на це скажеш?
— Ой, не знаю навіть, — сказав Морт.
— Про це варто подумати, — наполіг Лежек.
— Я про це
— Нерідко юнаки, як от ти, починають свою власну справу саме так, казав мені Гамеш. Вони старанно працюють, заслуговують майстрової довіри, а коли в домі є доньки… Цей пан… Е-е-е… Цей пан нічого не казав про доньок?
— Який пан?
— Пан… Твій новий майстер, господар.
— А, цей. Ні. Не казав наче, — повільно промовив Морт. — Не думаю, що він із тих, хто одружується.
— Немало наполегливих молодиків просуваються в житті завдяки шлюбним якостям, — сказав Лежек.
— Правда?
— Морте, ти, здається, не слухаєш.
— Що?
Лежек спинився на померзлій бруківці й розвернув сина обличчям до себе.
— Тобі, синку, таки доведеться взятися за розум, ясно тобі? Якщо хочеш чогось досягти в житті і чогось бути вартим у цьому світі, то послухай, що я тобі кажу. Що тобі батько твій каже.
Морт опустив погляд на батькове обличчя. Безліч усього йому хотілося сказати: і як він батька любить, і як він хвилюється. А ще — запитати, що батько почув і побачив оце щойно. Хотів розповісти, як почувається: немовби втрапив ногою в кротовиння, а виявилося, що то вулканове жерло. Крім того, йому було цікаво, що мається на увазі під шлюбними якостями. Та сказав він насправді от що:
— Так. Дякую. Мені час іти. Постараюся вам написати.
— Так, може, проїжджатиме через село хтось, хто зміг би нам твого листа прочитати, — сказав Лежек. — Щасти тобі, Морте. — І розчулено висякався.
— Щасти й тобі, тату. Приїду на відвідини.
Смерть тактовно кашлянув, хоч кашель його прозвучав, мов вибуховий скрекіт поїденої шашелем старовинної балки.
— ЧАС НАМ УЖЕ ЇХАТИ. В СІДЛО, МОРТЕ.
Доки Морт незграбно облаштовувався позаду оздобленого сріблом сідла, Смерть нахилився й потиснув Лежекову руку.
— ДЯКУЮ ВАМ.
— В цього хлопчини добре серце, — відповів Лежек. — Помріяти любить, а так хороший хлопець. Та всі ми були колись юні.
Смерть зважив почуте й сказав:
