— Просто іди й стань там, і хтось прийде й запропонує тобі піти в учні, — сказав Лежек таким голосом, наче не до кінця був у собі певен. — Коли комусь сподобаєшся, то так тому й бути.
— А як вони зрозуміють, що потрібен саме я? — запитав Морт.
— Ну, — відповів Лежек і замовк. Гамеш про це нічого не казав. Звернувшись до власних обмежених знань ринку, здобутих із продажу худоби, Лежек припустив: — Гадаю, зуби тобі порахують, та й по всьому. Послухають, чи дихаєш без хрипів, і чи з ногами все гаразд. І я б на твоєму місці про читання не розводився, людей це засмучує.
— А тоді що?
— Тоді йдеш і вчишся ремесла.
— Якого саме?
— Ну, приміром, теслярство непоганий фах, — бовкнув Лежек. — Чи грабіжництво. Має ж хтось і таке робити.
Морт опустив очі. Він був слухняним сином, коли не забувався, тож коли вже від нього чекали навчання в майстра, він мав намір стати хорошим учнем. Теслярство, однак, видавалося не надто перспективним — деревина уперто жила своїм життям, та ще й схильна була тріскатися. А ліцензоване грабіжництво було в Вівцескелях не аж таким поширеним фахом — люди тут були забідні, аби утримувати крадіїв.
— Гаразд, — зрештою сказав Морт, — я піду й спробую. Але як бути, якщо мене ніхто не візьме в учні?
Лежек почухав потилицю.
— Не знаю, — зізнався він. — Гадаю, тоді чекатимеш до кінця ярмарку. До півночі. Мені так здається.
І от північ наближалася.
Бруківка вкривалася тонкою крижаною кіркою. Фігурний годинник на вежі, що височіла над площею, випустив із циферблата двійко крихітних філігранних механічних ляльок, і ті старанно відбили чверть.
За чверть північ. Морта трусило, та багряне полум’я сорому й упертості розгорялося в ньому, й нутрощі його розжарювалися дужче за провалля самого Пекла. Знічев’я він подмухав на пальці й звів очі до мерзлого неба, намагаючись не зустрічатися поглядами з кількома тими нещасними, які досі мерзли на площі.
Більшість торговців уже спакували свої рундуки й пішли. Навіть чолов’яга з гарячими пирогами припинив голосити і, забувши про техніку безпеки, вирішив з’їсти одненький і собі.
Останні з Мортових колег-пошукачів пішли з площі багато годин тому. Був серед них згорблений косоокий юнак, у якого весь час текло з носа, — його забрав зі собою єдиний ліцензований жебрак в Овечому Перевалі, відзначивши вроджені таланти хлопця. Інший сусід Морта пішов з майстром іграшок. Усі вони пішли один за одним — майбутні каменярі, убивці, ковалі, рундучники, бочарі, вуличні крутії й плугатарі. За кілька хвилин настане новий рік, і близько сотні юнаків з надією розпочне свою кар’єру, заживе вартісним життям, що полягатиме в корисному служінні.
Принижений, Морт намагався зрозуміти, чому його ніхто не взяв. Він так старався мати пристойний вигляд, усім майстрам дивився просто в очі, аби ті могли розгледіти в ньому добру вдачу й украй приємні особистісні якості. Та це чомусь не подіяло.
— Може, пиріжок із м’ясом? — запитав батько.
— Ні.
— Він за дешево віддає.
— Ні, дякую.
— Он як.
Лежек вагався.
— Я міг би запитати в нього, чи не шукає собі учня. Дуже надійна ця пекарська робота.
— Не певен, що він когось шукає, — відповів Морт.
— Певно, не шукає, — сказав Лежек. — Мабуть, і сам собі впорається, я так гадаю. Та й він пішов уже. Зробімо так, я тобі трохи свого пирога лишу.
— Та я насправді не такий уже й голодний, тату.
— Навіть хрящів немає.
— Не треба. Та все одно дякую.
— Он як.
Лежек дещо знітився. Трохи потанцював на місці, аби втоптати хоч дрібку тепла в ноги, трохи нерозбірливо посвистів крізь зуби. Він відчував, що треба сказати бодай щось, може, дати якусь пораду, вказати синові на те, що в житті бувають і злети, і падіння, покласти синові руку на плече й розлого поміркувати вголос про труднощі дорослішання — коротше кажучи, якимсь чином дати зрозуміти, що світ така дивна штука, що ніколи не варто, якщо вдатися до метафор, з погорди відмовлятися від цілком непоганого гарячого м’ясного пирога.
Вони лишилися на площі самі. Мороз — останній цьогорічний мороз — сковував бруківку дедалі міцніше.
На вершечку вежі коліщатко
— Ну, от і все, — обнадійливо промовив Лежек. Тепер їм треба знайти місце для ночівлі, бо Ніч Гуляння Кабанів не найкращий час для блукання гірськими дорогами. Може, знайдеться якась стайня…
— Доки останній дзвін не пролунав, ще не північ, — відсторонено промовив Морт.
Лежек знизав плечима. Проти чистої Мортової впертості він був безсилий.
— Гаразд, — сказав він, — зачекаємо.
