Морт гадав, що історія мотиляється батогом — мов сталевий трос, який щойно розірвався й витрачає залишки напруги на те, щоби трощити все навколо.
Та історія не така. Вона виходить з ладу обережно й м’яко, як розпускаються старі светри. Її не раз латали й підшивали, перев’язували під різних людей, ховали в ящиках під мийкою цензури, щоби згодом порізати на ганчір’я пропаганди, та вона завжди — так чи інакше — примудряється повернутися в форму. Історія має звичку міняти тих, хто вважає, що міняє її. В історії завжди є кілька козирів у подертому рукаві. Вона на світі давно.
Відбувалося от що.
Мортів удар косою розсік історію на дві окремі дійсності. В місті Сто Лат досі була на троні принцеса Келі, хоча це було непросто й потребувало постійної допомоги Королівського упізнавача — той отримав постійну посаду при дворі й обов’язком його було пам’ятати, що принцеса жива. Однак за межами королівства — за рівнинами, у Вівцескелях, і в землях на берегах Округлого моря, і аж до самого Узбіччя — звичайна дійсність тримала позиції, і принцеса була цілком собі мертва, герцог успадкував трон і світ жив за планом, хай який там був план.
Коротше кажучи, обидві ці дійсності були справжніми.
Своєрідний горизонт історичних подій пролягав приблизно за двадцять миль від міста й поки що був не дуже помітним. А це тому, що штука, яку можна назвати різницею історичних тисків, була ще не досить великою. Та вона потроху збільшувалася. Глибоко в капустяних полях повітря мінилося й тихенько шипіло, ніби хтось смажив цвіркунів. Люди здатні змінювати історію десь так само, як птахи — небо. Вони просто прокладають на ній скороминущі візерунки. Дюйм за дюймом, неспинна, мов льодовик, але незмірно крижаніша, справжня дійсність підбиралася до Сто Лата.
Морт був першим, хто помітив.
Це був довгий вечір. Спершу скелелаз надто довго тримався за крижаний виступ, потім страчуваний обізвав Морта попихачем монархістів. Тільки 103-літня пані, яка пішла в кращий світ в оточенні численних убитих горем родичів, усміхнулася Мортові й сказала, що він щось трохи блідий.
Сонце вже опустилося до краю Диска, коли втомлений Хропунець поволі трусив небом над Сто Латом. Морт подивився вниз і побачив межу між дійсностями. Вона закруглялася під ним півмісяцем заледве видимого срібного туману. Він не знав, що це, та мав нехороше передчуття, що має до цього явища якийсь стосунок.
Він потягнув за віжки, дозволив коневі знизитися й спинив його за кілька ярдів до мерехтливої повітряної стіни. Вона рухалася трохи повільніше за пішу ходу й тихенько сичала, сунучись, мов привид, над полями хрусткої від вологи капусти й померзлими канавами.
Ніч була зимна — із тих ночей, коли туман змагається із морозом, і кожний звук ніби пробивається крізь повсть, а тоді потрапляє у вуха. З Хропунцевих ніздрів хмарами виривалася пара й клубочилася в застиглому повітрі. Кінь тихо, майже вибачливо застогнав й погріб копитами.
Морт зісковзнув на землю й нишком наблизився до стіни. Та м’яко потріскувала. В її товщі тут і там народжувалися, звивалися й зникали невловні обриси.
Пошукавши трохи, він знайшов палицю й обережно тицьнув нею в стіну. Навколо точки доторку розійшлися й поволі вляглися пружні кола.
Морт глянув угору, коли над ним пролітало щось темне. То була чорна сова — оглядала канави в пошуках чого-небудь дрібного й писклявого.
Вона врізалася в стіну, здійнявши хмару сріблястих бризок, лишила по собі совоподібний обрис, який ширився й ширився хвилею, аж доки не з’єднався з іншими в кипучому калейдоскопі форм.
Сама ж сова зникла. Стіна була прозорою, тож Морт бачив, що з того боку сова не вилітала. Саме коли він спробував осмислити побачене, стався ще один безшумний сплеск, і птах знову виринув у полі зору й спокійно рушив далі у своїх справах.
Морт набрався духу й ступив крізь стіну, яка не була насправді стіною. У вухах задзвеніло.
Ще мить, і Хропунець прорвався крізь туманне плесо за ним, безпорадно й перелякано вирячивши очі. Туманні щупальця обвивалися навколо його ніг. Кінь зіпнувся на задні ноги, струснув гривою, мов пес, щоби скинути з себе рештки туману, й нетерпляче глянув на Морта.
Морт упіймав його за вуздечку, погладив йому ніс і витягнув із кишені грубенький шмат цукру. Він розумів, що є свідком чогось важливого, та не був певен, чого саме.
Між вогких і похмурих верб таки тяглася дорога. Морт вибрався в сідло й повів Хропунця через поле до краплистої темряви під гілляччям.
Десь у далині можна було роздивитися вогні Сто Геліта — насправді, зовсім малого містечка — і віяло світла на видноколі десь там, де мав бути Сто Лат. Морт спрагло глянув у той бік.
Стіна його непокоїла. Він бачив, як вона сунеться полем за деревами.
