Морт полностью

— Також уклінно прошу звернути увагу, що в мене на грудях кістки зі шкіри не пнуться, мов пральна дошка крізь вогкий папір.

Морт зиркнув на дещо оголені плечі Ізабелл: ніжного жирку з них стало б на два виводки кількамісячних ротвейлерів, — але вирішив лишити це спостереження при собі.

А тоді ризикнув:

— Мої брови не нагадують злягання двох волохатих гусеней.

— Це правда. Та мої ноги, гадаю, не надихають винаходити колесо.

— Перепрошую?

— Вони в мене не криві.

— Он як.

Вони мовчки йшли між лілей: запаси кпинів у обох вичерпалися. Зрештою Ізабелл розвернулася до Морта й простягнула руку. Той мовчки й вдячно її потиснув.

— Годі? — запитала вона.

— Саме час.

— Чудово. Цілком очевидно, що одружуватися нам не варто, бо шкода такого потомства.

Морт кивнув.

Вони сіли на кам’яну лавку серед дбайливо пострижених кущів живої огорожі. В цьому кутку саду Смерть облаштував ставок, підживлюваний крижаним струмком, що витікав із пащі кам’яного лева, так ніби той блював. Товстий білий короп світив боками в глибині, подеколи випинаючи ніс між оксамитово-чорних лілей.

— Варто було б сухарів прихопити, — галантно завважив Морт, шукаючи, куди б скерувати незручну розмову.

— Знаєш, сам він ніколи сюди не ходить, — сказала Ізабелл, спостерігаючи за рибою. — Зробив усе це, щоби мене розважити.

— Не помагає?

— Воно все несправжнє. Тут немає нічого справжнього. Ну, по-справжньому справжнього. Він просто полюбляє вдавати людську істоту. Зараз він особливо старанно це робить, якщо ти помітив. Гадаю, це ти на нього так впливаєш. Він навіть намагався опанувати гру на банджо, ти знав?

— Мені здається, йому орган пасував би більше.

— Та щось йому не пішло, — продовжила Ізабелл, ніби не почувши. — Не здатен творити, як бачиш.

— Ти казала, він цей став створив.

— Це копія колись побаченого ставу. Тут усе копія чогось.

Морт почувся незручно. Посовався на лаві. Якась дрібна комаха дерлася його ногою.

— Це доволі сумно, — сказав він, сподіваючись, що правильно дібрав тон.

— Так.

Ізабелл нагребла жменю камінців зі стежки й механічно, по одному жбурляла їх у ставок.

— То в мене брови настільки страшні? — уточнила вона.

— Е-ем, — промимрив Морт, — боюся, що так.

— Он як.

Бульк. Бульк. Короп зневажливо на неї позирав.

— А мої ноги? — запитав Морт.

— Так. Пробач.

Морт нервово перебрав подумки всі теми для ненав’язливих світських бесід, але зрештою здався.

— Менше з тим, — сказав він галантно. — Тобі хоча б пінцет поміг би.

— Він дуже добрий, — вела далі Ізабелл, не зваживши. — Просто трохи неуважний.

— Але ж він не справжній твій батько, так?

— Мої справжні батьки загинули під час переходу через Велику Пустелю Неф багато років тому. Через бурю, мабуть. Він знайшов мене й привіз сюди. Не знаю, навіщо.

— Може, відчув до тебе жаль?

— Він нічого не відчуває ні до кого. Я це не зі зла кажу, зрозумій. Просто в нього немає чим відчувати, немає в нього… як це сказати… залоз для такого. Може, він вирішив, що мене має бути шкода.

Вона повернулася блідим обличчям до Морта й додала:

— Не хочу чути про нього жодного злого слова, ясно? Він старається як може. Просто йому про стільки всього треба дбати одночасно.

— Мій батько був такий самий. Тобто, є.

— В нього, мабуть, є залози.

— Гадаю, є, — сказав Морт і посовався. — Це така штука, про яку я ніколи не думав. Ну, про залози.

Вони вдвох тупо дивилися на форель у ставку. Та тупо дивилася на них у відповідь.

— Я нещодавно хід історії порушив, — перервав тишу Морт.

— Правда?

— Розумієш, на неї замахнувся один там убивця, та штука в тому, що згідно з історією вона мала загинути, а герцог став би королем, та найгірше, найгірше те, що незважаючи на цілковиту безпринципність і підлість він мав би об’єднати королівство й герцогство, і в книгах сказано, що після того настануть столітній мир і процвітання. Тобто можна було би уявити, що настане доба свавілля й розпусти, чи щось таке, та виходить, що історії іноді потрібна саме така людина, а та принцеса просто лишиться для всіх тимчасовою правителькою. Не поганою, навіть хорошою, просто не тією, яка потрібна історії, та тепер цього всього не станеться, історія калатається, мов вода у відрі, і все це через мене.

Він замовк, чекаючи, що Ізабелл на це відповість.

— Знаєш, ти мав рацію.

— Справді?

— Так, варто було взяти з собою хлібних крихт, — сказала Ізабелл. — Мабуть, вони собі у воді щось знаходять поживитися. Жучків і таке інше.

— Ти чула, що я оце розповідав щойно?

— Про що?

— А, забудь. Нічого такого, насправді. Вибач.

Ізабелл підвелася й зітхнула.

— Тобі, мабуть, невдовзі їхати, — сказала вона. — Добре, що те питання про шлюб ми з’ясували. Дуже дякую за розмову.

— Нас могла би об’єднувати взаємна ненависть, — сказав Морт.

— Знаєш, я зазвичай не маю можливості поспілкуватися з людьми з батькової роботи. — Здавалося, вона не могла піти просто так, не дочекавшись, доки Морт щось нарешті скаже.

— Ну, така в нього робота, — це було все, що Морт зумів із себе вичавити.

— То тобі, мабуть, треба вже їхати працювати.