На мить у тумані посередині з’явилася постать у чорному із осяйно-блакитним мечем у руці. Альберт вилаявся, упізнавши бліде обличчя під капюшоном. Воно було не досить блідим.
— Ні! — заволав Альберт, заступивши в октограму й махаючи постаті руками. — Не ти, не ти…
У далекому Цорті Ізабелл зрештою забула, як слід поводитися шляхетній панні, стиснула руку в кулак і врізала Мортові точно в щелепу. Світ навколо них вибухнув…
У кухні «Реберні» розжарена пательня впала на підлогу, розлякавши котів…
У головній залі Невидної академії сталося все одразу[13].
Колосальна потужність, яку чарівники приклали до світу тіней, раптом знайшла точку зосередження. Ніби впертий корок із пляшки, ніби згусток пекучого соусу з тюбика Вічності, Смерть вивалився прямісінько в центр октограми і вилаявся. Альберт трохи запізно усвідомив, що перебуває всередині зачарованого кола, і кинувся до краю. Та кістяні пальці вхопили його за мантію.
Чарівники — принаймні ті з них, хто ще стояв на ногах і був при собі, — були вкрай здивовані, коли побачили Смерть у фартуху і з кошеням на руках.
— Чому вам так треба було ВСЕ ЗІПСУВАТИ?
— Все зіпсувати? А ви бачили, що той малий накоїв? — огризнувся Альберт, який досі не втрачав надії вирватися з кола.
Смерть підвів череп і принюхався.
Звук його дихання перебив усі інші звуки в залі й змусив їх ущухнути.
То був звук, який іноді чується на межі сну і яви, й від якого зазвичай прокидаєшся в жаху й холодному поті. Ніби шурхіт за дверима страху. Ніби принюхувався їжак, та не звичайний, а такий, що зминає живі огорожі й трощить вантажівки.
Такий звук, який не схочеться чути вдруге. Та і вперше — не хотітиметься.
Смерть поволі виструнчився.
— ТО ОН ЯК ВІН МЕНІ ВІДПЛАТИВ ЗА ДОБРОТУ? ВИКРАВ МОЮ ДОНЬКУ, ОБРАЗИВ МОГО СЛУГУ, РИЗИКНУВ ЦІЛІСНІСТЮ САМОЇ ДІЙСНОСТІ — І ВСЕ ЦЕ ЗАРАДИ ОСОБИСТОЇ ПРИМХИ? О, ЯКИЙ ЖЕ Я БУВ ДУРЕНЬ, ЯК ДОВГО Я ДОЗВОЛЯВ ВОДИТИ СЕБЕ ЗА НІС!
— Пане, якби ж ви були такі ласкаві мою мантію відпустити… — почав Альберт, і чарівники почули в його голосі жалібні нотки, яких ніколи доти не чули.
Смерть не звертав уваги. Він клацнув пальцями, мов кастаньєтами, і фартух на ньому на мить спалахнув полум’ям і щез. Кошеня він обережно опустив на підлогу й лагідно відсунув ногою.
— ХІБА НЕ ДАВ Я ЙОМУ НАЙЛІПШУ В СВІТІ МОЖЛИВІСТЬ ВЛАШТУВАТИСЯ?
— Саме так, пане, але зараз, коли ви все добре розумієте…
— НАВИЧКИ? КАР’ЄРУ ПОПЕРЕДУ? ПЕРСПЕКТИВИ? ДОВІЧНЕ ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ?
— Так, саме так, та чи не могли б ви відпустити…
Альбертів тон остаточно змінився. Командні фанфари зникли, замість них пищали благальні сопілки. Звучав він до смерті перелякано, але це не завадило йому упіймати погляд Ринсвінда й просичати:
— Патериця моя! Кинь мені патерицю! Доки він у колі, він не непереможний! Дай мені патерицю, і я вирвуся звідси!
Ринсвінд сказав:
— Даруйте?
— О, МОЯ ВИНА, ЩО ВІДДАВСЯ СЛАБКОСТІ ТОГО, ЩО ЗВАТИМУ ПЛОТТЮ, БО ТОЧНІШОЇ НАЗВИ ДЛЯ ЦЬОГО НЕ МАЮ!
— Патерицю, дурню, дай патерицю! — шепотів Альберт.
— Вибачте, що?
— МОЛОДЕЦЬ, МІЙ ПРИСЛУЖНИКУ, ЩО ПОВЕРНУВ МЕНЕ ДО ТЯМИ, — вів далі Смерть, — НЕ ГАЙМО БІЛЬШЕ ЧАСУ.
— Мою патери…
Повітря всередині кола ураз зібгалося в одну точку. Полум’я свічок на мить витягнулося у вогняні нитки — і згасло.
Минуло трохи часу.
Тоді десь із підлоги почувся голос скарбія:
— Ринсвінде, дуже жорстоко з вашого боку отак взяти й загубити його патерицю. Нагадайте, щоби я виніс вам сувору догану колись днями. Дайте хтось вогню.
— Не знаю, куди вона поділася! Поставив її тут під колону, а вона…
— У-ук.
— Он як.
— Збільшити добову порцію бананів цій мавпі, — безвиразно сказав скарбій. Спалахнув сірник, і хтось запалив свічку. Чарівники потроху підводилися з підлоги.
— Що ж, ми всі маємо засвоїти цей урок, — повів далі скарбій, обтрушуючи з мантії пил і краплі воску, а тоді глянув угору, чекаючи побачити на п’єдесталі статую Альберто Маліча. — Очевидно, що навіть статуї мають гордість. Пригадую, що й сам я в перший рік навчання писав своє ім’я на його… Втім неважливо. Пропоную встановити новий пам’ятник.
Відповіддю на пропозицію була мертва мовчанка.
— Скажімо, реалістичне золоте лиття. Можливо, із вкрапленнями коштовних каменів, достойних нашого великого засновника, — радісно продовжив скарбій. — А щоби ніхто зі студентів його не сплюндрував, пропоную встановити його у найглибшому підвалі. І замкнути на замок.
Дехто з присутніх помітно звеселився.
— А ключ викинути? — уточнив Ринсвінд.
— І заварити двері, — ствердно відповів скарбій. Він щойно згадав про «Латаний барабан». Ще трохи подумав і згадав про режим і фізичне виховання.
— І потім закласти прохід цеглою, — додав він. Усі радісно заплескали в долоні.
— І викинути муляра! — підказав Ринсвінд, який саме увійшов в ритм.
Скарбій насупився:
— Не варто аж так захоплюватись.
У повній тиші більша, ніж зазвичай, піщана дюна випнулася й осипалася, явивши зору Хропунця, який видував з ніздрів пісок і обтрушував гриву.
Морт розплющив очі.
