Він чув зловісне дзижчання випадкових частинок ймовірної дійсності, що розбивалися об стіну, перетворюючи свою енергію на звук. Сунучись вулицями, мерехтлива стіна зжерла святкові гірлянди й стрічки, смолоскипи й завмерлий натовп, лишаючи по собі буденно-темні вулиці. Десь там, за нею, — думав Гостроріз, — я спокійно собі сплю в ліжечку, і нічого з цього ніколи не ставалося. От везунчик.
Він пригнувся, зліз із драбини на бруківку й побіг до головної зали, плутаючись у мантії. Просочився крізь вузьку, мов бійниця, щілину між високих дверей, наказав охороні зачинити їх, підібрав поли мантії й побіг боковою галереєю, щоби не втрапити на очі гостям.
У залі, освітленій тисячами свічок, зібралася вся знать рівнини Сто, і майже всі присутні сумнівалися в причині своєї тут присутності. А ще, звісно, там був слон.
Саме слон і переконав Гостроріза, що він уже зійшов із рейок здорового глузду, та ще кілька годин тому слон здавався йому непоганою ідеєю — підсліпуватість Верховного жерця навела його на спогад, що на лісопилці на околиці міста цю тварину тримають в якості вантажопідйомника. Слон був старий, страждав на артрит і був украй норовистим, але в якості матеріалу для жертвопринесення мав виняткову перевагу: Верховний жрець точно його помітить.
Півдесятка вартових боязко намагалися вгамувати тварину, чий повільний мозок раптом пригадав, що о цій порі його власникові слід бути в рідному хліві, де вдосталь сіна, води і часу на сни про спекотні ніжно-зелені хапонійські рівнини. Слон нервувався.
Крім того, невдовзі виявилося, що однією з причин надмірної слонової бадьорості було те, що його хобот у передцеремоніальному сум’ятті намацав чималу амфору з міцним вином. Слон добряче напився. Дивні образи поставали перед його старими очима — вивернуті з коренем баобаби, бої за самиць із іншими представниками свого виду, величний біг вуличками хапонійських селищ та інші напівзабуті приємності. Ще трішки — і йому маритимуться рожеві чоловічки.
На щастя, про це не було відомо Гострорізові, який нарешті зустрівся поглядами із помічником Верховного жерця — перспективним юнаком, який далекоглядно вбрався в гумовий фартух і високі бахили, — і дав йому знак починати церемонію.
Тоді Гостроріз рвонув до роздягальні для жерців і так-сяк нап’яв на себе особливу урочисту мантію, яку для нього пошила придворна швачка, добряче порившись по запасах у пошуках мережива, блискіток і золотих ниток. Мантія вражала пишним оздобленням і могла би слугувати прикладом виняткового несмаку — настільки виняткового, що навіть Верховний канцлер Невидної академії не посоромився б у неї вбратися. Гостроріз дозволив собі п’ять секунд понасолоджуватися своїм відображенням в дзеркалі, а тоді начепив гостроверхого капелюха і побіг назад до дверей, де завбачливо притишив крок і поважно вийшов у залу, як і належить обіймачеві солідної посади.
Він підійшов до Верховного жерця саме тоді, коли Келі рушила центральним проходом між рядів в оточенні пажів, які метушилися навколо неї, мов буксири навколо океанського лайнера.
Незважаючи на вади старовинної сукні, вона здавалася Гострорізові прекрасною. Щось було в ній таке, що збурювало в ньому…
Гостроріз стиснув зуби й спробував зосередитися на проблемах безпеки. Він завчасно розставив охорону в стратегічних точках на випадок, якщо герцог Стогелітський вирішить в останню мить втрутитися у порядок престолонаслідування, а ще весь час нагадував собі стежити за самим герцогом, який сидів у першому ряду і ледь помітно, але неприємно всміхався. Герцог упіймав погляд чарівника, і той поспішно відвів очі.
Верховний жрець здійняв руки на знак тиші. Гостроріз бочком підсунувся до старого, коли той повернувся обличчям до Осердя і скрипучим голосом почав звертання до богів.
Гостроріз знову глянув на герцога.
— О почуйте мене, е-е-е-е, о Боги…
Чи Стогелітський, бува, не дивиться в закишілу кажанами темряву під стелею?
— О, почуй мене, Сліпий Тисячоокий Іо, о, почуй мене, Великий Оффлере, в Чиєму роті мешкає тисяча пташок, о, почуй мене, Милостивий Фатуме, о, почуй мене, е-е-е-е-е, Безпристрасна Доле, о, почуй мене, Семирукий Секу, о, почуй мене, Лісовий Хокі, о, почуй…
Гостроріза охопив жах: старий недоумок вирішив порушити домовленість і мав намір оголосити весь перелік. На Диску щонайменше дев’ятсот богів, і дослідники-теологи весь час знаходили нових. Богів вистачило б на кілька годин. Шановне зібрання вже починало нетерпляче шурхотіти.
Келі стояла перед вівтарем, і обличчя її виражало цілковите обурення. Гостроріз пхнув Верховного жерця ліктем під ребра, а коли це не допомогло, скажено заворушив бровами до юного помічника.
— Зупини його! — просичав він. — Мало часу!
— Боги будуть незадоволені…
— Не настільки, як я, а я
Помічник дослідив вираз Гострорізового обличчя і вирішив, що богам вони колись потім усе пояснять. Він поплескав Верховного жерця по плечу і щось прошепотів йому на вухо.
— …О, Штайкгеґелю, боже е-е-е-е-е самотніх коров’ячих хлівів, о, почуй мене… О, що тут в нас? Що?
Шепіт.
