Морт полностью

— Морте, — виправив Морт. І підвів погляд.

— Морте, — повторив він і, замахнувшись знизу, перерубав держало коси навпіл. Гнів закипав у нього всередині. Якщо він зараз помре, то принаймні під справжнім своїм іменем.

— Я — Морт, старий покидьку! — заверещав він і, оточений візерунком синього світла, що не встигало за мечем у складній комбінації ударів, кинувся до усміхненого черепа. Смерть сміючись позадкував, осів під градом лютих ударів, що розсікали держало коси знову й знов.

Морт кружляв навколо нього, колючи й рубаючи, та невиразно усвідомлював, навіть крізь червоний туман люті, що Смерть відповідає на кожен його рух, тримаючи осиротіле лезо коси, мов меч. В його захисті не було дірок, а на самому гніві він довго не протримається. Я ніколи не здолаю його, думав він. Єдине, що можна зробити, це затримувати його стільки, скільки стане сил. І бути переможеним, мабуть, краще, ніж перемогти. Кому потрібна та вічність?

Крізь завісу втоми він бачив, як Смерть випростує кістки й заносить лезо у грайливому круговому ударі — повільному, ніби рухається крізь патоку.

— Батьку! — скрикнула Ізабелл.

Смерть повернув голову.

Може, Мортів розум і змирився з майбутнім, що чекало попереду, та тіло — певно, відчуваючи, що саме воно втратить у цій грі найбільше, — протестувало. Воно піднесло руку, що тримала меч, у невпинному ударі, який вибив лезо зі Смертиної руки й пришпилив його до найближчої опори.

Несподівано для себе Морт усвідомив, що запала тиша. Він більше не чув настирливого ледь чутного шелесту, що допікав йому останні десять хвилин. Він зиркнув убік.

У його клепсидрі висипалися вниз останні дрібки піску.

— БИЙ.

Морт заніс меч над головою й подивився в двійко синіх вогників.

Опустив меч.

— Ні.

Смерть махнув ногою з такою блискавичною швидкістю, що Гостроріз зіщулився.

Морт безшумно згорнувся калачиком і відкотився. Крізь сльози болю він бачив, як Смерть іде до нього з лезом коси в одній руці й його, Мортовою клепсидрою в іншій. Він бачив, як Смерть презирливо відштовхнув Келі й Ізабелл з дороги, коли вони спробували схопити його за плащ. Бачив, як він вдарив Гостроріза під ребра, і як свічник випав із руки чарівника й подзенькотів підлогою.

Смерть стояв над ним. Вістря коси завмерло перед Мортовими очима на мить, а тоді здійнялося вгору.

— Твоя правда. Немає справедливості. Тільки ти.

Смерть завагався, а тоді опустив лезо. Глянув через плече на Ізабелл. Та трусилася від люті.

— ТОБТО?

Вона зухвало й гнівно дивилася Смерті в лице, а тоді відвела руку назад, замахнулася, вивела її вперед і вдарила з таким звуком, ніби поцілила в коробку з доміно.

Не існує в світі нічого гучнішого за ту тишу, що запала після того.

Келі заплющила очі. Гостроріз відвернувся й прикрив голову руками.

Смерть дуже повільно підніс руку до черепа.

Груди Ізабелл здіймалися й опадали так, що Гостроріз від такого видовища мав би полишити магію назавжди.

І от нарешті голосом ще глухішим, ніж зазвичай, Смерть запитав:

— НАЩО ТИ ТАК?

— Ти казав, що забавки з долею бодай однієї людини можуть зруйнувати цілий світ, — сказала Ізабелл.

— ТАК?

— Ти втручався в його життя. І в моє. І, — вона вказала на уламки скла на підлозі, — в їхні також.

— І ЩО?

— Як ти за це відповідатимеш перед богами?

— Я?

— Так!

Здавалося, Смерть був здивований.

— Я ПЕРЕД БОГАМИ НЕ ВІДПОВІДАЮ. ЦЕ БОГИ ВІДПОВІДАТИМУТЬ ПЕРЕДІ МНОЮ КОЛИСЬ.

— Це якось не дуже справедливо, хіба ні? Хіба богам немає діла до справедливості й милосердя? — огризнулася Ізабелл. Непомітно для всіх вона встигла підняти меч із підлоги.

Смерть вишкірився.

— Я ДУЖЕ ТІШУСЯ, ЩО ТИ ДОКЛАДАЄШ АЖ ТАКИХ ЗУСИЛЬ, — сказав він, — ТА ТИ ЇХ ВИТРАЧАЄШ НІ НА ЩО. ВІДІЙДИ.

— Ні.

— ТИ МАЛА Б ЗНАТИ, ЩО МЕНЕ НЕ СПИНИТЬ НАВІТЬ ЛЮБОВ. МЕНІ ШКОДА.

Ізабелл піднесла меч.

— Тобі шкода?

— ВІДІЙДИ, КАЖУ ТОБІ.

— Ні. Просто мстишся. Це несправедливо!

Смерть опустив череп на хвильку, а тоді підвів, і очі його палали.

— ТИ РОБИТИМЕШ ТЕ, ЩО Я ТОБІ НАКАЗУЮ.

— Не буду.

— ТИ ЗАРАЗ ВСЕ МЕНІ ДУЖЕ УСКЛАДНЮЄШ.

— От і добре.

Смерть нетерпляче забарабанив пальцями по лезу коси — так, ніби миші вибивали чечітку на блясі. Здавалося, він про щось розмірковує. Подивився на Ізабелл, яка стояла над Мортом, тоді подивився на інших, які тихо сиділи біля полиць.

— НІ, — зрештою промовив він. — МЕНЕ НЕ ЗМУШУВАТИМУТЬ. МЕНЕ НЕ ЗОБОВ’ЯЗУВАТИМУТЬ. Я РОБИТИМУ ТІЛЬКИ ТЕ, ЩО ВВАЖАЮ ПРАВИЛЬНИМ.

Він махнув рукою, і меч вивернувся з руки Ізабелл. Витворив рукою ще один складний рух, і дівчину здійняло в повітря і м’яко, але надійно притисло до опори.

Морт бачив, як похмурий жнець знову наближається до нього, замахуючись, щоби завдати останнього удару. Він завмер над хлопцем.

— ТИ НЕ УЯВЛЯЄШ, ЯК МЕНІ ЧЕРЕЗ ЦЕ ПРИКРО.

Морт підвівся на ліктях.

— Можливо, уявляю.

Смерть здивовано дивився на нього кілька секунд, а тоді засміявся. Звук його сміху моторошно відлунював кімнатою, і полиці тремтіли й дзеленчали, коли Смерть, досі регочучи так, ніби на кладовищі стався землетрус, підніс Мортову клепсидру перед очі її власника.